Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

– Сподіваюся, алкоголь тобі можна, – усмішка вийшла кривою, втім, Кафце й не бачив інших від Ройзенда. Світлі почуття йому ніколи не належали.

Коли алкоголь потрапив усередину, Кафце здалося, що тепло пробивається в кожну холодну частину тіла, зігріваючи й приносячи незвичайні відчуття. Але коли Ройзенд налив ще, Кафце відмовився.

– Що сталося, що тобі потрібна моя підтримка? Я думав, ти вже ніколи не згадаєш про свою колишню родину. Ти навіть не прийшов на кладовище до батьків, навіть не питав про них, забув, як завжди.

Ройзенд опустив погляд, стиснув кулаки. Серце билося часто. Він хмикнув і оглянув Кафце з голови до ніг.

– Вони ніколи не були гарними батьками. Я знав, що вони хворіли, але я прохав тебе приїхати не задля них… Моє горе велике. Я дізнався, що моя донька, яку я відправив до найкращого пансіонату, зникла. І не просто зникла, вона померла, – він опустив голову на долоні, не в змозі дивитися на Кафце. – Мені неймовірно боляче. Вона мала стати видатною людиною... Моя розумна дівчинка, чиста й невинна.

– О, янголе небесний! – Кафце сидів ошелешений, у нього задерло в горлі. Він зустрічав дівчинку, коли вона була ще маленькою. У неї були великі, чисті сірі очі, темне волосся, цікава посмішка та худі ручки й ніжки. – Коли ти про це дізнався?

– Тижнів два тому. У вісімнадцять років вона мала повернутися до мене, такі були умови, але вона не повернулася… Її вбили, – тихо говорив Ройзенд, нарешті піднявши очі. Там справді були сльози – жаль вдарив по серцю батогом. Кафце поклав руку на його плече, прошепотів молитву за світлу душу.

– Мені боляче з тобою, брате. Бідна дитина, бідолашна дитина! – повторював він, уже не дивлячись на брата.

Він не знав, скільки ще горя принесе йому доля. Бідолашна Анна. Знищений і розтоптаний Річчі. Загибла дочка брата. Самотній, кволий Ясон. Ці діти не заслуговували на все це, не заслуговували бути стерті з лиця землі чи закидані камінням долі — безнадійні й хворі. Кафце притиснув долоні до обличчя. Його борода була жорсткою на дотик, як і шкіра, а разом із рясою це було бронею, що захищала серце й душу.

– Брате, я буду з тобою, поки ти не скажеш, що досить. А скажи, ти знаєш, хто винен у її смерті?

– Ні. Над цим працюють найкращі слідчі короля, але поки вони не знайшли жодних доказів. Мою дитину просто вбили. Давно. Не залишили ні кісток, ні речей, а нещодавно пансіон згорів. Мені навіть немає чого поховати.

Кафце ледь не подавився.

– Як давно?

Ройзенд виглядав дуже дивним, по його обличчю ніби поповзла брижа, змінивши риси. Але перед ним залишався чоловік, приречений на горе.

– Мені приходили листи. Вона писала, що все гаразд. Але кілька років тому ми посварилися. Вона написала, що більше не хоче мене знати й писати.

Кафце здивовано дивився на Ройзенда. Невже нікому не здалося дивним, що дочка не писала кілька років? Відразу згадалися слова янгола. Пригорнувши невидиму дівчинку з темним волоссям до грудей, як колись, вперше й востаннє, він попросив у неї вибачення. Не таким мав бути його брат. Але те, що Ройзенд міг "забути" про дочку на певний час, поки її вік не наблизився шлюбного, — це зовсім інше. Всі звинувачення застрягли в горлі, мов кістка, коли він побачив нове обличчя брата, повне слів розпачу.

– Я винен. Я мав бути їй батьком, а не ворогом. Але тепер… Благаю, допоможи мені, Кафце!

У нього пересохло в роті. Зараз би вийти під дощ і вітер, підставити обличчя та втомлено впасти на коліна, молитися за всі душі, просити вибачення й благословення. Вони на це заслуговують. Кафце тяжко дихав.

– Я залишусь. Я вже сказав, немає сенсу повторювати.

– Якби я міг повернути час…

– Всі б ми цього хотіли — повернути час. Тоді б були іншими, не такими, кращими, а, можливо, ще гіршими. Де мені можна залишити речі?

Ройзенд уважно подивився на нього, витер обличчя шовковою хусткою та посміхнувся.

– Я знав, що ти мене не залишиш у горі й печалі самого. Дякую, брате.

Кафце втомлено посміхнувся.

– Ніхто не має залишатися на самоті у горі.

Згадка про Річчі вдарила його блискавкою, він навіть підхопився, але сів назад. Навряд чи він знайде Річчі — столиця була величезна. Можливо, юнак повернеться назад у Вільмот. Всі знають, де стоять коні Гінора. Це його заспокоїло. Через десять хвилин служниці провели його до нової кімнати з величезними вікнами, блискучою підлогою, барвистими стінами й мотлохом, яким називали всі ці вишукані меблі. Кафце провів рукою по різьбі столу, присів на м'який стілець і попросив принести йому приладдя для письма — він хотів написати листа Ясону, попросити цього хлопчину трохи почекати й удавати дорослого весь цей час, а коли він повернеться, то хлопчик знову зможе стати дитиною. Він прикрив важкі повіки, чекаючи.

У кожного з них своя дорога — важка чи легка. Але доля перевертає всі карти, будує та руйнує будинки на свій лад, перетворює людей на іграшки, рабів, королів, даючи кожному певні ролі… Кафце завжди було цікаво, чи впливає так доля на янголів і демонів. Невже немає жодної істоти, окрім, можливо, самого Творця, яка не підкорилася б долі?

Для Кафце життя розмилося, більше не було "до" і "після", тепер йому вічність працювати заради очищення своєї душі, молити про милість і допомагати всім, хто цього потребує. А допомога потрібна всім, навіть такій людині, як його брат.