Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Цей день коли-небудь мав закінчитися. Я страшенно втомилася і хотіла дістатися скоріше в тихе, спокійне місце. На мене ще чекала розмова з тіткою і дядьком. Як я скажу, що тітку викликають до школи і чому?  А можливо, їй уже зателефонували зі школи. Що на мене чекало, я не знала. Телефон дядько мені так і не віддав. Був би телефон, знала б.   

 Джи Мін якось спокійно відреагував на те, що я не хотіла, щоб він мене проводжав сьогодні додому. Навіть присутність Міна не могла мене підбадьорити і змусити відволіктися від моїх думок про неминучий скандал.  Мені хотілося побути одній. І тепер я брела понурившись на самоті, повільно просуваючись назустріч невідомості. 

 Що ближче наближалася до будинку, то менше бажання залишалося заходити туди, то більшим ставало прагнення куди-небудь втекти. Я навіть зупинялася кілька разів у нерішучості і вже була готова повернути в інший бік, але, передумавши, продовжувала скорочувати відстань, що віддаляла мене від того місця, яке звикла називати будинком. Воно не буде для мене сьогодні тихим і спокійним.  

 Я зітхнула і обернулася. Якесь дивне відчуття, немов Мін не пішов, ніби він все-таки проводжав мене додому, тільки йшов трохи позаду. Але його не було поруч, і за моєю спиною залишалася лише порожнеча. Навіть перехожі не траплялися мені. Але все ж, щось уже не один раз змусило мене обернутися.  

 Мін думає про мене? Чи мені хочеться, щоб він не послухав мене, не пішов, а слідував за мною, доки не дійду додому, доки не переконається, що я зайшла туди?  

 Та що зі мною може статися дорогою? 

 Я знову зітхнула і зупинилася.  

 Ні. Я не піду додому. Зараз не піду. Ще не надто пізно. Усього лише шоста година вечора. Я можу повернутися до школи, піти в бібліотеку. Вона працює допізна... 

 Розвернувшись, пішла назад, але потім зупинилася.  

 Ні. Це погана ідея. Я не хочу повертатися до школи. У цей час там ще багато народу. У когось додаткові заняття, курси. І в бібліотеці не менше школярів, незважаючи на п'ятницю.  

 Так. Це погана ідея. Я не хочу нікого бачити.  

 Розвернувшись на сто вісімдесят градусів, попленталася назад.  

 Не встигнувши пройти й кількох метрів, почула за спиною швидкі кроки. Я обернулася і застигла на місці, бо це був Мін. Він справді йшов за мною?  

- Налякав! - вирвалося в мене.  

- Я не підкрадався до тебе нечутно. 

- Все одно налякав. Ти йшов за мною? Навіщо? Я ж просила не проводжати мене...  

 Мін схопив мене за руку і кудись потягнув за собою. 

- Куди? Куди ти мене тягнеш? - запротестувала я, але це було абсолютно марно.  

 Якщо почну вириватися, він зробить мені тільки боляче.  

- Ходімо, - промовив Мін. - Ти ж не хочеш іти додому.  

- Не хочу, але...  

 Я не знала, що сказати, лише слухняно йшла за ним.   

- Потрібно покінчити з нашим покаранням, - заявив Мін.  

- Я не можу зараз нічого робити.  

- Тоді просто посидимо в тиші.   

- Я хотіла побути сама.  

- Я тебе залишу одну.  

- Куди ми йдемо?  

- Ти там уже була.  

 Я задумалася.  Де я вже була?   

- Я не хочу повертатися до школи.  

- Ми не до школи йдемо. До мене додому.  

 Я спробувала зупинитися, але Мін навіть не зменшив кроку. Мені довелося йти за ним.   

- А інших варіантів немає?  

- Що таке? - запитав Джи Мін. - Коли я тебе не кликав, ти прийшла. А коли кличу, не прийдеш? Хоча ні. Ти ж голодна. Тебе потрібно нагодувати. Тільки... у мене вдома немає нічого їстівного.   

- Я не хочу їсти. У мене немає апетиту.  

- Неправда. Я знаю, що ти голодна.   

 Ну, навіщо він так зі мною? Невже йому наплювати на те, чого хочу я? 

 Але, по правді кажучи, я дійсно хотіла їсти. І тепер, коли він заговорив про це, відчуття голоду стало більш відчутним, немов власний шлунок глузував з мене. Схоже, навіть моє тіло було проти мене.    

- Я можу поїсти вдома, - заперечила.  

- До себе додому ти ще не скоро потрапиш.  

- Міне. 

 Мені стало так незручно. Я не могла купувати їжу з однієї простої причини, про яку було трохи соромно говорити.  

- Що?  

- У мене немає... грошей.  

- А я що, питав, чи є у тебе гроші?  

 Я знову спробувала зупинити його. І Мін зупинився, розвернувшись до мене. Але руку мою так і не відпустив.  

- Ти не можеш завжди купувати для мене їжу, - спробувала обуритися. 

- Чому? Я старший за тебе. Старші можуть купувати їжу для молодших. Це нормально. У цьому немає нічого поганого чи ганебного. І ми ж друзі. І ти постраждала через мене.