Читати книгу - "Таємна історія"

— Генрі? — заволав Бан. — Це ти?

Стало тихо, раптом цей хтось швидко рушив у бік кухні. І ось він уже стоїть у дверях та дивиться на Банні позбавленими емоцій очима.

— Так і думав, що це ти, — проказав Генрі.

— Ну то й тобі привіт. — Банні відповів із набитим ротом, відсуваючись назад на стільці. — Як ся має хлопчик?

— Нормально, — промовив Генрі. — А ти?

— Я тут почув, що ти взявся доглядати хворих, — підморгнув мені Банні. — То тебе совість замучила? Вирішив підлікувати парочкою добрих вчинків?

Генрі змовчав, і я певен, що тієї миті для будь-кого, хто знав його погано, він мав абсолютно спокійний вигляд, але від мене не сховалося його збентеження. Вінтер і собі вмостився на стілець. Потім підвівся налити кави.

— І мені ще добавки в такому разі, будь ласка. Дякую, — озвався Банні. — Я радий повернутися в старі добрі Штати. Де на рашпері шкварчать гамбургери й усе таке. Країна можливостей. Най майорить її смугасто-зоряний стяг…

— Ти тут давно?

— Учора ввечері прилетів у Нью-Йорк.

— Пробач, що не зустрів тебе.

— І де ж ти ходив? — підозріло поцікавився Банні.

— До супермаркету. — Генрі збрехав. Не знаю, куди він відлучався, але точно не по продукти ходив чотири години.

— Невдало? — здивувався Банні. — Чи тобі допомогти занести сумки?

— Їх завезе кур’єр.

— У Food King з’явилася доставка додому? — щиро подивувався Банні.

— Я був не у Food King, — пояснив Генрі.

Зніяковілий, я підвівся й рушив був до себе в спальню.

— Ні-ні, не йди, — раптом попросив Генрі, відсьорбнувши залпом із горнятка та поставивши його в раковину. — Банні, мені прикро, що я не знав про твій приїзд. Та нам із Річардом треба виходити за пару хвилин.

— Навіщо?

— У мене призначена зустріч у місті.

— З адвокатом? — Банні голосно розреготався із власного жарту.

— Ні. З окулістом. Ось чому я заскочив, — звернувся він до мене. — Сподіваюся, ти не заперечуєш. Мені закрапають очі, і я не зможу вести машину.

— Чому ж, не заперечую, — відказав я.

— Це не забере багато часу. Тобі не треба чекати, просто підвезеш, а потім повернешся по мене.

Банні провів нас до автомобіля. Під нашими ногами рипів сніг.

— Ех, Вермонт, — вдихнув він на всі груди й поплескав по них, ніби який Олівер Даґлас у перших кадрах «Зеленої ферми». — Свіже повітря мені на користь. То коли ти вернешся, Генрі?

— Не знаю, — Генрі передав мені ключі й підійшов до машини з боку пасажирського сидіння.

— Що ж, я б хотів із тобою трохи погуторити.

— Що ж, гаразд, але, якщо чесно, Бан, то я вже спізнююсь.

— То до вечора?

— Як тобі заманеться. — Генрі заліз в авто та грюкнув дверима.

Уже в салоні він прикурив сигарету, не сказавши ні слова. Після повернення з Італії він став більше палити. Майже по пачці на день, що було геть не схоже на нього. Ми поїхали в місто, і тільки коли я припаркувався біля офтальмології, він стрепенувся й порожнім поглядом утупився в мене.

— Що?

— О котрій мені по тебе повернутися?

Генрі визирнув на присадкувату сіру будівлю та вивіску на фасаді: «Офтальмологічна група Гемпдена».

— Господи, — реготнув він несподівано. — Їдь уже далі.

Того вечора я рано ліг спати, близько одинадцятої. О дванадцятій мене розбудив гучний і наполегливий стукіт у двері. Якусь хвилину я лежав у ліжку й дослухався, а потім підвівся поглянути, кого до нас принесло.

У темному коридорі ми перестрілися з Генрі. Той стояв у халаті й перебирав у пальцях окуляри. Він тримав одну зі своїх гасових ламп, у світлі якої ми відкидали на вузькі стіни довгі химерні тіні. Побачивши мене, він приклав палець до губ. Так ми й стояли в передпокої, слухали. Лампове світло здавалося моторошним, і, стоячи там у халаті, сонний, зусібіч оточений мерехтливими тінями, я відчував, ніби провалююсь із одного сну в інший, ще глибший, таке собі чудернацьке бомбосховище в підсвідомому.

Мабуть, ми довго так простояли, навіть по тому, як відгудів грюкіт у двері та стишилось рипіння все дальших кроків. Генрі подивився на мене, ми ще трохи помовчали.

— Тепер усе гаразд, — проказав він нарешті, розвернувся й рушив до себе в кімнату з лампою, що скажено теліпалась у нього в руці. Я ще трохи почекав у темряві й знову пішов спати.

Наступного дня близько третьої я прасував сорочку на кухні, коли у двері знову постукали. Я пішов до входу й заскочив там Генрі.

— Як ти гадаєш, це схоже на Банні? — тихо поцікавився він.

— Ні, — відповів я. Цього разу звук був набагато спокійніший, а Банні ніби двері вигачував кожного разу.

— Сходиш до бічного вікна, може, побачиш, хто до нас прийшов?

Я обережно прокрався під бічну стінку передпокою. На дальніх вікнах не висіло жодних штор, тому складно було підійти до них і не потрапити ні в чиє поле зору. Кут огляду виявився незручним, тому вийшло розгледіти тільки плече темного пальта й шовковий шарф, що майорів на вітрі за ним. Я прокрався назад через кухню до Генрі.

— Погано видно, але можливо, це Френсіс, — відрапортував я.

— Гадаю, його впускати можна, — Генрі розвернувся й рушив до своєї частини будинку.

Я знову пішов до передпокою та відчинив двері. Френсіс саме озирнувся через плече, гадаючи, напевне, чи не час уже йому піти.

— Привіт! — гукнув його я.

Він розвернувся й побачив мене.

— Привіт! — Здавалося, він неабияк змарнів на обличчі, риси якого помітно загострилися з часу останньої нашої зустрічі. — Я думав, удома нікого немає. Як почуваєшся?

— Нормально.

— Я б так не сказав, судячи з твого поганенького вигляду.

— На себе подивись, — розсміявся я.

— Забагато випив учора під вечір, розболівся живіт. А покажи цю свою славетну рану на голові. Шрам буде?

Я провів його на кухню й відставив убік прасувальну дошку, щоб звільнити для Френсіса місце.

— А де Генрі? — знімаючи рукавички, поцікавився він.

— У задній кімнаті.

Френсіс заходився розмотувати шарф.

— Я просто заскочу з ним привітатися, — вискакуючи з кухні, жваво пояснив він, — й одразу повернуся.

Його довго не було. Мені стало нудно, і я практично допрасував сорочку, коли почув, як угору злетів голос Френсіса, котрий мало не зривався в істерику. Я підвівся й вирушив до спальні, щоб краще чути їхні слова.

— …думав про це? Господи, та він же ще в тому стані. І не кажи, що знаєш, коли він міг би…

Щось пробурмотів тихий голос Генрі, але знову вибухнув Френсіс:

— Мені байдуже, — запальним тоном сперечався він. — Боже мій, ти це