Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Геракліта{151}, народжений із вогню і який через певні циклічно повторювані періоди знищується вогнем; про світ Сенеки та Хрисипа{152}, його загибель у полум’ї і його відновлення водою; про четверту буколіку Верґілія та її чудове відлуння в Шеллі{153}; про Екклезіаста; про теософів; про десяткову історію, яку вигадав Кондорсе{154}, про Френсіса Бекона{155} та Успенського{156}; про Джералда Герда{157}, про Шпенґлера{158} та про Віко{159}; про Шопенгауера, про Емерсона; про «First Principies»[95] Спенсера{160} та про «Еврику»{161} По{162}… Із цієї безлічі свідчень мені вистачить одного, яке належить перу Марка Аврелія: «Хай би навіть ти жив три тисячі років або десять разів по три тисячі років, пам’ятай, що ніхто не втрачає іншого життя, аніж те, яким він нині живе, і не живе іншим життям, аніж те, яке він втрачає. Тож найдовший термін дорівнює найкоротшому. Теперішнє належить усім; померти — це втратити теперішнє, яке є швидкоплинною миттю. Ніхто не втрачає ні минулого, ні майбутнього, бо ні в кого не можна відібрати те, чого він не має. Пам’ятай, що всі речі обертаються й обертатимуться по тих самих орбітах, і не має значення, доки ти за ними спостерігаєш: сто років, двісті чи нескінченно довго» («Роздуми», 14).

Якщо прочитати з усією серйозністю попередні рядки (тобто якщо ми не станемо розглядати їх під кутом простих повчань або морального напучення), то ми побачимо, що вони проголошують або пропонують дві цікаві ідеї. Перша: заперечення реальності минулого та майбутнього. Її підхоплює такий уривок із Шопенгауера: «Форма виявлення волі — лише теперішнє, а не минуле чи майбутнє. Ці двоє існують лише для утворення концепту та для зв’язного розвитку свідомості, що підкоряється принципу раціонального мислення. Ніхто не жив у минулому, ніхто не житиме в майбутньому; теперішнє — форма будь-якого життя». («Світ як воля і репрезентація», перший том, 54). Друга: заперечення, як у Еклезіаста, будь-якої новизни. Хоч гіпотеза про те, що всі форми людського досвіду (в якийсь спосіб) аналогічні, може, на перший погляд, здатися приниженням і примітивізацією світу.

Якщо долі Едґара Аллана По, долі вікінґів, Юди Іскаріота та мого читача в таємничий спосіб є однією долею (єдиною можливою долею), то всесвітня історія — це історія однієї людини. Строго кажучи, Марк Аврелій не накидає нам цього загадкового спрощення. (Якийсь час тому я вигадав фантастичне оповідання, у стилі Леона Блуа{163}: один теолог присвячує все життя спростуванню поглядів одного єресіарха{164}; він неодноразово перемагає його в хитромудрих дискусіях, висуває проти нього звинувачення, домагається його спалення на вогнищі; але, потрапивши на небо, відкриває, що для Бога він і єресіарх — одна й та сама особа.) Марк Аврелій пише про схожість, а не тотожність, багатьох індивідуальних доль. Він стверджує, що будь-який проміжок часу — століття, рік, одна ніч, а може, й невловне теперішнє — вміщує в собі всю історію. У її крайній формі цю гіпотезу спростувати легко: будь-який смак відрізняється від іншого смаку, десять хвилин фізичного болю не дорівнюють десятьом хвилинам вивчення алгебри. Але якщо застосувати її до великих періодів, до сімдесяти років віку, які обіцяє нам Книга Псалмів, то вона здається прийнятною чи принаймні стерпною. Вона зводиться до твердження, що кількість перцепцій, емоцій, думок та мінливостей людської долі обмежена і до смерті ми всі їх вичерпуємо. І знову я хочу процитувати Марка Аврелія: «Той, хто бачить теперішнє, той бачив усе: і те, що відбувалося в недосяжному минулому, і те, що відбудеться в далекому майбутті часів» («Роздуми», книга шоста, 37).

У добу розквіту гіпотеза про те, що існування людини є постійною і незмінною величиною, може засмучувати й дратувати; але в часи занепаду (як ті, що в них ми нині живемо) її можна розглядати як обіцянку, що ніяка ганьба, ніяке лихо, ніякий диктатор принизити нас не можуть.

Перекладачі «Тисячі й однієї ночі»

І. Капітан Бертон

1872 року в одному з палаців Трієста серед вологих статуй та шедеврів живопису вельми сумнівної вартості джентльмен із обличчям, яке було позначене африканським шрамом, капітан Річард Френсіс Бертон, англійський консул, здійснив знамениту спробу перекласти «Китаб аліф лайла уа лайла», тобто ту саму книгу, яку ромеї{165} називають «Тисяча й одна ніч». Однією з потаємних цілей, які він поставив перед собою, беручись за цю справу, було творчо знищити іншого джентльмена (також смаглявого і з чорною мавританською бородою), який уклав в Англії великого словника й помер набагато раніше, аніж його творчо знищив Бертон. Це був Едвард Лейн{166}, орієнталіст і також автор дуже ретельно виконаного перекладу «Тисячі й однієї ночі», який замінив переклад Ґаллана{167}. Лейн перекладав, щоб допекти Ґалланові, Бертон — щоб допекти Лейнові; аби зрозуміти мотиви Бертона, треба ближче познайомитися з цією династією літературних ворогів.

Почну з її засновника. Відомо, що Жан Антуан Ґаллан був французьким арабістом, який привіз зі Стамбула скромну колекцію монет, монографію про поширення кави, арабський примірник «Ночей» і на додаток ще й одного мароніта{168}, який відзначався не менш натхненною пам’яттю, ніж легендарна Шахразада{169}. Цьому невідомому помічникові — чийого імені я не хотів би забути, а кажуть, його звали Ханна, — ми завдячуємо деякими тепер дуже популярними казками, оригіналові невідомими: казкою про Аладдина, казкою про сорок розбійників, казкою про принца Ахмеда та фею Пері Бану, казкою про Абулгасана, який спав наяву, казкою про нічні пригоди Гаруна Аль-Рашида, казкою про двох заздрісних сестер і їхню меншу сестру. Досить лише перелічити ці назви, і ми зрозуміємо, що, включивши до тексту історії, які час зробив незамінними, Ґаллан затвердив канон, який наступні перекладачі — його творчі супротивники — порушити не наважилися.

Можна назвати ще один незаперечний факт. Найвідоміші та найпереконливіші похвальні слова, сказані на адресу казок «Тисячі й однієї ночі», — Колріджа{170}, Томаса Де Квінсі{171}, Стендаля{172}, Теннісона{173}, Едґара Аллана По, Ньюмена{174} — належать читачам перекладу Ґаллана. Минуло двісті років, протягом яких з’явилися близько десятка ліпших перекладів, але європеєць чи американець, який думає про «Тисячу й одну ніч», він думає саме про цей переклад. Епітет «тисячайоднонічний» («тисячайодноночний» або