Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

– Я впевнений в тому, що роблю. 

– Добре, – Адаліна ще раз стисла конверт у руках і сказала: – Може й краще – однією сиротою менше. Чекай дзвінка. 

Додому я повернувся окриленим – скоро Софійка офіційно стане моєю дочкою. Мене переповнювала радість і надія, що все буде добре. Через тиждень Адаліна зателефонувала й ми знову зустрілися на тому ж місці. Вона вручила мені конверт з документом про народження доньки, але каву пити відмовилася, посилаючись на інші справи. Зрозуміло, я вже був їй не цікавий. 

Отримавши свідоцтво про народження, я відразу поділився своєю радістю з Натою. Пропозиція відсвяткувати не викликала в неї заперечень – вона раділа не менше за мене. О, якби ж Марина була поряд! Де вона? Що з нею? Чи зустрінемося ми коли-небудь? Чим далі, тим більше я сумнівався в цьому. 

У той день у Нати був день народження, і мама прийшла її привітати. Про документи я поки нічого їй не сказав – не хотів псувати настрій, бо не знав, як вона відреагує. Я бачив, як мама захоплена Натою – наше весілля завжди було її таємною мрією. Коли ми з нею розійшлися, матір була дуже незадоволена, бо вже вважала дівчину своєю невісткою. Але я розбив її мрії, захопившись іншою. 

Коли Ната пішла, мама знову завела розмову про ДНК-тест, і це мене неабияк дратувало. Можливо, її аргументи були виваженими й логічними, але не для мене – людини, яка врятувалася лише завдяки цій дитині. 

– Можливо, хтось претендує на твою квартиру? – не здавалася мама. – Сам подумай, стільки зараз аферистів. Зробивши тест, ти убезпечиш усіх нас. Зрештою, я заспокоюсь, якщо буду знати, що Софійка дійсно моя онука. 

– Добре, мам, я зроблю як ти скажеш, але це все одно нічого не змінить! 

– Тобто? 

– Навіть якщо Софійка не моя донька, я не збираюся її нікуди віддавати й не відмовлюся від неї. 

– Ти при своєму розумі? Якщо це чужа дитина... 

– То це незаконно? Тільки цього разу все згідно із законом. Я отримав документи, в яких записаний батьком, а Марина – матір’ю. І якщо зараз відмовлюся від власної доньки, це буде незаконно. 

– Але... 

– Ніяких «але». Справу зроблено. Ця дитина врятувала мене й повернула сенс життя. Як ти цього не розумієш?! 

– Мама намагалася протестувати, але я обірвав її на півслові: 

– Усе! Я втомився від цієї розмови. 

Кожне слово, котре сказала мама, врізалося в пам’ять і не давало мені спокою. Чи дійсно я захочу виховувати цю дитину, якщо генетична експертиза покаже, що вона не моя донька, запитав я себе й миттєво відповів «так». Я був упевнений у цьому так само, як і в іншому: Софія – моя донька.  

Ми саме були на прогулянці, і мене так поглинули роздуми, що я не помітив, як опинився перед дитячим будинком. Тут сотні дітей, зголоднілих за материнською ласкою та любов’ю, безнадійно чекають, що в них буде сім’я, де їх будуть любити. Для дітей це найголовніше – відчувати, що їх люблять. 

Мені стало страшно від думки, що моя донька опиниться в цих стінах і буде страждати. Чужих дітей не буває – я вперше зрозумів, що означають ці слова. Навіть, якщо Софійка – чужа, вона стане моєю. Вирішено. Крапка. 

Щоб заспокоїти маму й розставити всі крапки над «і», я все ж вирішив зробити тест. Мені було байдуже до його результатів. Я був готовий до будь-якого повороту подій, бо точно знав, що я буду робити і в тому і в іншому випадку.