Читати книгу - "Леді Африка"

на думку раптово спав Деніс. Менш ніж тиждень тому він згадував володіння баронеси та її порожній будинок і пропонував його мені для дружніх візитів. Тепер мене просто вразило, настільки вчасною виявилася пропозиція. Хоча я досі не до кінця вирішила, чи хочу допомагати Кларі, її потреба й це вирішення загадковим чином збіглися, ніби стільки часу все йшло саме до цього. Неначе невидимі руки збирали нас усіх докупи. Це здавалося майже неминучим.

Я сказала Бою та Ді, що мене не буде кілька днів, та пішла сідлати Пегаса, почуваючись трохи краще, ніж досі. Поки що не мала жодного уявлення про те, що означатиме для мене повернення Клари в колонію та в моє життя, але в будь-якому разі мусила знову побачити Деніса та, можливо, розповісти йому цю історію. День був теплий, я їхала на сильному й красивому коні та мала план.

24

ерма Карен Бліксен розташовувалася за двадцять кілометрів на захід від Найробі; до неї вів прорізаний коліями шлях, який поступово підіймався вгору. Вона лежала на сотні метрів вище за володіння Деламера та Джока; густий ліс навколо неї врізувався гострим верховіттям у бліде небо. По один бік дороги тягнулася долина, вкрита килимами помаранчевих лілій, тих самих, які швидко та рясно зростають одразу після дощу. Повітря було солодке від пахощів квіток і білого цвіту кавових дерев, запах якого нагадував жасмин. Усе навкруги іскрилося, мов шампанське. Саме так, як розповідав Деніс.

Хоч я була майже впевнена, що баронеса принаймні розгляне можливість впустити в свій дім мою матір, — зрештою, він стояв порожній, — мене все-таки трохи мучили докори сумління, адже вибралася в гості без попередження. Поселенці в Кенії були розкидані одне від одного так далеко, що гостям зазвичай раділи, хоч би коли вони завітали. Але я не знала, чи розповів уже Деніс про мене, та й взагалі — які в них із Карен стосунки. Моє зацікавлення обома було таким самим, як і раніше, і ще я передчувала, що невдовзі дізнаюся щось незвичайне.

Нарешті я побачила гарне бунгало із сірого каменю з низьким дахом із черепиці та міцними з вигляду фронтонами. Будинок обгинала довга веранда, вздовж якої тягнувся широкий доглянутий газон. Коли я під’їхала, в траві під променями сонця грілися дві великі шотландські хортиці: сизі та вусаті, з гарненькими загостреними мордочками. Вони не гавкали й не здавалися занепокоєними моєю появою, тож я дозволила їм обнюхати свої руки.

Із будинку назустріч мені вийшла жінка, невисока, але струнка, з дуже світлою шкірою і темним волоссям, у простій білій домашній сукні. Її обличчя увиразнювали чіткі риси та глибоко посаджені очі під пухнастими бровами. Цим гострим поглядом і точеним носиком вона нагадувала красивого яструба. Я раптом зніяковіла.

— Вибачте, я мала повідомити, що приїду, — сказала я, коли відрекомендувалася. — Деніс у вас?

— Він на сафарі. Я не очікую його принаймні ще місяць.

Місяць? Однак перш ніж я відчула себе пригніченою та ще більш розгубленою, не знаючи, з чого почати, вона повідомила, що Деніс про мене розповідав і що вона буде рада моєму товариству.

— Здається, я вже багато днів розмовляю лише із собаками.

Вона усміхнулася, й риси її обличчя пом’якшали.

— А ще в мене є нові платівки для фонографа. Любите музику?

— Люблю, але не надто на ній знаюся.

— Я завжди намагаюся дізнаватися про щось нове. Друзі кажуть, що в мене старомодні смаки.

Вона кумедно скривилася й зітхнула.

— Ну що ж, давайте подбаємо про вашого коня.

Будинок Карен нагадав мені мої відвідини леді Ді на «Екватор Ранч» у дитинстві — якістю речей та вишуканістю в кожній дрібниці. За широкими вхідними дверима стелилися паркетом багатобарвні килими, які поєднували та зігрівали кімнати. Там були блискучі дерев’яні столи, пухкі, оббиті ситцем дивани й м’які крісла; на кожному вікні висіли важкі штори, у вазах та горщиках стояли квіти. А ще тут було безліч полиць із книгами в гарних палітурках. І коли я глянула на них, то гостро відчула свою недовершену освіту. Я провела рукою по корінцях книг одного з рядів. На кінчиках пальців не залишилося й порошинки.

— Ви справді їх усі прочитали? — запитала я.

— Звичайно. Вони не раз рятували мене. Інколи ночі тут тягнуться дуже повільно, особливо, коли добрі друзі тебе покидають.

Я подумала, чи не Деніса вона має на увазі, але господиня не продовжила й не пояснила. Натомість показала мені невеличку кімнату для гостей, де я могла помитися, а по тому ми зустрілися на веранді за чаєм. Її служник — Джума — наливав нам із порцелянового чайника, й білі рукавички трохи сповзали з його тонких чорних зап’ясть. Він підносив тарілку з печивом та цукерками з церемонністю, якої я не бачила в багатьох слуг, не лише в цих краях.

— Я приїхала просити вас про послугу, — сказала я, коли Джума вийшов. — Але ви вже, певно, про це здогадалися.

— Отже, ви хочете залишитися?

Вона говорила з виразним акцентом. Від погляду її гарних темних очей я трохи ніяковіла. Здавалося, вони не просто дивляться, а щось бачать.

— Не зовсім так. Моя мати повертається до Кенії після багатьох років відсутності. Я подумала, що можна було б скористатися вашим будинком, якщо він порожній. Вона, звичайно, заплатить справедливу ціну.

— Ну звісно, нехай приїздить. Тут уже давно ніхто не жив. Мені буде приємно бачити її тут, і вам, гадаю, також.

— Насправді, вона не...

Я не знала, як усе пояснити.

— Ми не дуже добре знаємо одна одну.

— Розумію.

Її очі знову зупинилися на моєму обличчі, й мені стало незатишно в кріслі.

— У такому разі дуже мило з вашого боку допомагати їй.

— Можливо, — сказала я, не бажаючи продовжувати.

Мій погляд привернули п’ять блакитних пагорбів, що створювали хвилясту лінію хребта за будинком. Я не могла відвернути від них погляду.

— Хіба вони не чудові? — запитала Карен. — Я люблю їх до нестями.

Вона стиснула кулак і показала, як форма гребеня нагадує кісточки пальців.

— У Данії нема нічого подібного. Нічого, схожого на те, що тут.

Вона дістала з кишені тонкий срібний портсигар та закурила, струшуючи попіл і знімаючи крихти тютюну з язика, — й при цьому не зводила очей з мого обличчя.

— Знаєте,