Читати книгу - "Данило Галицький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ні, – сказав собі Данило, машинально змушуючи коня стрибати через повалені стовбури і ями, вивернуті віковим корінням. – Мені Бог дав владу, щоб я батьківщину свого народу зберіг. Це найголовніше. Господь підніс мене, але й з мене більше спитає. Не маю права я згинатися під ударами долі. На мене люди дивляться. Для них я приклад. І не маю права показувати слабке місце. Залізним повинен бути. Уся сила Русі зараз в мені зійшлася. Усі надії і очікування».
Натягнувши віжки, Данило розвернув утомленого коня й поскакав назад.
Холмська темниця перебувала під південною дозірною баштою і йшла в землю так глибоко, що кам’яні стіни тут були завжди вологі й холодні, як жаб’яча шкіра. Спускаючись крутими сходами, Данило почув нелюдський крик. По його шкірі побігли мурашки, але зовні він не здригнувся. Увійшов у низьке приміщення, освітлене вогнем у горні та парою смоляних факелів на стіні. Крізь димовий гар пробивалися запахи кислого поту і випорожнень.
Никодим, піднятий на диби, подивився на Данила величезними чорними очницями, у яких лише вгадувалися очі. Його вивернуті назад і вгору руки були неприродно довгими; ноги торкалися підлоги кінчиками великих пальців.
– Що ж ти? – запитав Данило. – Чим тобі дружина моя перешкодила? Чи зі мною рахунки хотів звести? Що я тобі поганого зробив?
Никодим мовчав, дивлячись на князя з невимовною мукою. Борода в нього обгоріла, губи запеклися, перетворившись на одну суцільну болячку.
– Він не зможе тобі відповісти, великий князю, – виступив вперед кат у шкіряному фартуху, обгорненому навколо волохатого, м’язистого тіла.
– Чому? – запитав Данило, не удостоївши його погляду.
– Язика собі відкусив, поганець. – Кат із силою трусонув в’язня, що висів, від чого той закричав, пускаючи з рота червону слину. – Ну? Відкусив собі язика, тебе запитують? Дивись, станеш заперечувати, я тебе ще не так кричати змушу.
Никодим, не зводячи з князя почорнілих очей, забарився трохи, перш ніж кивнути.
Якби не біль утрати, якби не тяжке похмілля, то Данилові вистачило б цих кількох секунд, щоб розпізнати правду в спрямованому на нього погляді. Але цього не сталося.
– Навіщо відкусив? – побажав знати Данило.
– А щоб простіше було опиратися і відмовчуватися, – пояснив кат, поплескавши Никодима по липкому, сплутаному волоссю. – Слово – воно ж не горобець, а жити кожному хочеться. Навіть у моїй, хе-хе, майстерні.
– Багато говориш.
– Прошу пробачити дурня необтесаного.
Кат схилився в поклоні. Його безформна тінь на стіні повторила цей рух.
Відблиски вогню спалахували і гаснули в очах Данила, що з огидою дивився на колишнього писаря.
– Говорити душогуб не може?
Кат похитав головою, перехопленою обручем, на ковальський манер.
– Ніяк не може, великий князю.
– Ну і нехай не говорить, – сказав Данило. – Нехай криком кричить день і ніч. – Він заплющив очі, уявляючи собі обличчя Анни, і додав: – А померти йому не давай, поки я не дозволю.
– Буде виконано.
Кат іще раз поклонився. Данило вийшов. Никодим заридав хрипко, кривлячи страшний порожній рот.
XII
Гріхи і покарання
Через кілька днів після похорону Данило покинув Холм. Тут усе нагадувало йому про те, що Анни більше немає поруч. Але, влаштувавшись у Галичі, він навіть не дивився в бік того будинку, де, як йому сказали, вона померла. Маєток боярина Андрія Гавриловича, що містився у сусідстві, зберігав свою страшну правду. Часом, наткнувшись на нього поглядом, Данило відчував тяжкість на серці, однак списував це на своє невдоволення боярами.
Вони неохоче поповнювали скарбницю, виконували свої обов’язки абияк, постійно про щось шепталися по кутках, устромляли, де можна, палиці в колеса.
І все ж, усупереч їм, колісниця історії повільно, зі скрипом, але невідворотно рухалася вперед. Захід ставав дедалі згуртованішим перед лицем спільної загрози. Тінь Золотої Орди, що насувалася, змушувала правителів наново переглядати свої переконання і змінювати ставлення до сусідів зі сходу.
Про це свідчило прибуття в Галич довірених осіб Папи Римського Інокентія Третього.
Три роки тому Данило вже зустрічався з посланником Папи. То був Плано Карпіні, круглий, маленький чернець-домініканець, що непогано говорив по-руськи. Спочатку він навідався до Василька, а потім уже постав перед старшим братом. Обом утовкмачував те саме: християни всього світу повинні згуртуватися в боротьбі проти азіатських варварів. Мовляв, уже й Німеччина точить мечі, і Франція, тож і вам пора, слов’янські брати. Данило б і не проти, але, як з’ясувалося, Папа Інокентій лукавив. Руських боротися з Ордою підбивав, а сам через Карпіні пропонував Батиєві дружбу довічну.
Розгадавши хитрість Риму, Данило до тамтешнього легату охолов, хоча той діставав із рукава то якусь буллу папську, то закликав унію створити з римською церквою, то заступництво самого святого Петра обіцяв, то корону королівську вручав.
Як справжній фокусник на ярмарку!
Корону князь, повагавшись, прийняв, отримавши разом із нею титул ясновельможного короля Русі. І що з того? Та нічого. Скільки не наполягав Данило на загальному хрестовому поході проти Батия, далі туманних обіцянок справа не зрушила. Доводилося покладатися тільки на себе. І Данило навчався бути незалежним.
А як же інакше? Його володіння простягалися від Дніпра до самого Бугу і були чи не найбільшою державою Європи. От уже не князівство, а воістину королівство!
Щоб не відставати від інших освічених правителів, Данило намагався стежити за всіма нововведеннями науки. Придбав собі трубу, щоб на зірки дивитися, тримав двох ліонських алхіміків, що винаходять формулу для перетворення свинцю на золото, знав, де розміщений Оксфорд і хто такий Бекон, купував книги філософів, відправив кількох боярських синків до паризького університету.
Але поїздка в Орду сильно змінила світогляд Данила. Там він зрозумів, що колишня сила Європи поступово в’яне. Що одними твердокам’яними замками і важкими латниками від тартарських завойовників не відіб’єшся. Потрібна гнучкість, потрібна хитрість, потрібна проста мужицька кмітливість.
Ось про що розмовляв він із легатами Папи. Ось що писав у грамотах, які розсилали в Литовію, Полонію, Німеччину. Усі залишалися глухі і сліпі, відмовляючись визнавати очевидне. Римські посланці, ввічливо вислухавши Данила, перейшли до основної мети свого візиту. Інокентію, бачте, не терпілося об’єднати всі церкви під егідою Риму. Це було неважливо, це було не на часі.
– У вас хрести на грудях, і в мене хрест, – сказав їм Данило. – Що потрібно ще, щоб зватися братами?
Абати завели сумну пісню про якісь канони, декрети й собори, про благодать і непорочне зачаття, непогрішимість Папи і символи віри.
Слухав їх
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Данило Галицький», після закриття браузера.