Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

— Докази? Ніби він коли-небудь щось доводив! Доводити йому важко, для нього головне, щоб йому вірили.

— Так-так! Віра робить його щасливим, віра в нього. Старі всі такі. Це й нас не мине!

Так гомоніли між собою двоє старих нічних сторожів — світлополохів, а потім тужливо гуділи в ріжки: все це відбувалося минулої ночі біля садової стіни.

У мене ж від сміху серце надривалося і ледь не вискочило, та не знало куди й тому підвередилося.

Воістину, ще помру, задихнувшись від сміху, коли побачу п'яного осла або послухаю нічних сторожів, що так сумніваються в Бозі.

Хіба не давно вже минули часи будь-яких сумнівів? Кому ще спаде на думку будити давно поснулий мотлох, що боїться показатися на світло!

З давніми богами давно вже покінчено: воістину, кінець їм судився добрий, веселий, божественний!

Вони не «присмеркнули» до смерті — то вже брешуть! Навпаки: вони самі себе до смерті — засміяли!

Це сталося, коли найбезбожніше слово злетіло з уст одного з богів,— слово: «Бог єдиний! У тебе не повинно бути іншого Бога, опріч мене!» —

стара гнівлива борода, а не Бог, нестямився через ревнощі.

Тоді всі боги на тронах зареготали і загукали: «Хіба не в тому божественність, що є боги, а не Бог?»

Хто має вуха, нехай чує.

Так казав Заратустра у місті, яке він любив і яке звалось Ряба Корова. Звідси йому лишалося два дні дороги, щоб знову дістатися до своєї печери, до орла і змії, і його душа всякчас раділа, що додому так близько.

БІЛЯ РІДНОГО ВОГНИЩА

О самотносте! Ти рідна домівка моя, самотносте! Надто довго я жив неприкаяний у неприкаяній чужині, щоб не заплакати, вертаючись до тебе!

Тепер насвари пальцем, як насварює мати, тепер посміхнись, як посміхається мати, тепер скажи лише:

— А хто колись буревієм повіявся від мене? Хто кричав на прощання: надто довго сидів я в самоті, розучився мовчати! Цього ти, звісно, вже навчився?

О Заратустро, я все знаю: і те, що серед людей ти, впертюху, був занедбаніший, ніж будь-коли в мене!

Одна річ — занедбаність, зовсім інша — самотність: цього ти вже навчився! І що серед людей ти завжди будеш чужий і безпритульний.

Чужий і безпритульний, навіть коли тебе люблять: бо люди передусім хочуть, щоб їх щадили!

А тут ти у себе вдома біля домашнього вогнища, тут можеш усе казати й розхитувати всі підпори, не соромлячись потаємних і зашкарублих почуттів.

Сюди приходить усе на світі, ластиться до твоєї мови, лестить тобі; адже хоче їхати верхи на твоїх плечах. А верхи на символах ти добираєшся до кожної істини.

Тут ти можеш промовляти до всього сутнього просто і навпрост: воістину, коли з кимось говорити навпрост,— це ніби хвалити його!

А занедбаність — інша річ. Пригадуєш, Заратустро! Коли над тобою кричав твій птах, коли ти безпорадно стояв у лісі біля мерця, не знаючи, куди йти,—

коли ти казав: нехай мене ведуть орел і змія! Серед людей небезпечніше, ніж серед звірів,— оце й була занедбаність!

А ще пригадуєш, Заратустро? Коли ти, джерело вина серед порожніх відер, сидів на острові, даючи й роздаючи, наливаючи й розливаючи спраглим,—

аж поки залишився єдиним спраглим серед п'яних і нарікав ночами: «Хіба брати — не більше щастя, ніж давати? І красти — не більше щастя, ніж брати?» — Оце й була занедбаність.

А ще пригадуєш, Заратустро? Коли підійшла твоя найтихіша година і проганяла тебе від тебе самого, злісно шепочучи: «Скажи своє слово і розбийся!» —

Коли всі сподівання і мовчання вона обернула на біль, відібрала силу у твоєї сумирної мужності.— Оце й була занедбаність.

О самотносте! Ти моя рідна домівка, самотносте! Як блаженно і ніжно звучить для мене твій голос!

Ми не допитуємось одне в одного, ми не скаржимось одне одному, ми, не криючись, разом проходимо крізь відчинені двері.

Бо все в тебе щире і ясне, навіть години проходять легшими кроками. А в пітьмі час тягнеться довше, ніж на світлі.

Тут мені розкриваються всі слова буття і скарбниці слів,— тут будь-яке буття хоче стати словом, а будь-яке становлення хоче навчитися від мене говорити.

А там — будь-яка мова марна! Найвища тамтешня мудрість — забуття. Цього я вже навчився!

Хто б хотів збагнути все людське, мав би до всього доторкнутися. А для цього в мене надто чисті руки.

Я вже не хочу вдихати їхній віддих,— ох, навіщо я гак довго жив серед гамору й смердючого віддиху!

О блаженна тиша довкруг мене! О чисті пахощі навкруги! О, як ця тиша дихає на повні груди і який чистий у неї віддих! О, як вона прислухається до всього!

А внизу — там кожен промовляє, і ніхто нічого не чує. Там хоч у дзвони калатай про свою мудрість — крамарі на торговищі передзенькають її мідяками!

Там кожен промовляє. І ніхто не вміє розуміти. Усе спливає за водою, ніщо вже не поринає в глибокі джерела.

Там кожен промовляє, та ніщо не вдається і не доходить до кінця. Кожен квокче, та кому ж охота сидіти в гнізді на яйцях і висиджувати їх?

Кожен промовляє, все затеревенюють. Те, що вчора було не по зубах навіть часові,— сьогодні обсмоктане й обгризене звисає з пащ у сучасників.

Кожен промовляє, все розтеревенюють. Колишня таїна й таємниці глибоких душ сьогодні на язиках вуличних сурмачів та інших вітрогонів.

О дивна людська істото! Ти — гамір у темних провулках! Тепер я знову позбувся тебе — позбувся найбільшої небезпеки!

Найбільша для мене небезпека завжди чаїлася у пощаді й співчутті, а будь-яка людська істота прагне, щоб її пощадили і їй поспівчували.

Дурень з одуреним серцем, що приховує істини, багатий на дрібну облуду співчуття — ось таким я завжди був серед людей.

Я сидів серед них переодягнутий, ладний не впізнавати себе, щоб тільки стерпіти їх, утовкмачуючи собі: «Дурню, ти не знаєш людей!»

Живучи серед людей, уже не бачать, які вони: всі люди надто вже ховаються за показним,— що ж там удіють очі, які бачать далеко й до далекого прагнуть!

Коли вони не впізнавали мене, я, дурень, щадив їх за це більше, ніж себе,— але часто, звиклий бути суворим до себе, мстив собі на цю пощаду.

Покусаний