Читати книгу - "Чотири після півночі"

— Я думаю, ви поводитеся чудовезно, містере Дженкінс, — сказала Дайна. — А ще мені подобається вас слухати. Від цього я почуваюся краще.

Боб подивився на неї з вдячністю і посміхнувся:

— Дякую тобі, Дайно.

Він засунув руки в кишені, кинув неспокійний погляд на Креґа Тумі, а потім перевів очі поза них, дивлячись вдалину через порожню чекальну залу.

— Здається, я почав був казати про центральну похибку в наших судженнях, — нарешті промовив він. — Вона така: коли ми почали осягати розміри тієї Події, ми всі припустили, що щось трапилося і з рештою нашого світу. Таке припущення доволі легко зрозуміти, оскільки з нами все гаразд, а всі інші — включно з тими пасажирами, разом з якими ми сідали на рейс № 29 у Лос-Анджелеському міжнародному аеропорту, — схоже, зникли. Але докази, які є перед нами, не підтримують цього припущення. Те, що трапилося, трапилося тільки й лише з нами. Я переконаний, що той світ, яким ми його завжди знали, він так само, як і завжди, цокотить собі далі. Це ми — наші зниклі супутники, і одинадцятеро нас, тих, хто залишилися в літаку, — пропали.

7

— Може, я тупий, але щось не второпаю, до чого ви ведете, — за якусь мить подав голос Руді Ворік.

— І я так само, — додала Лорел.

— Ми згадували два знамениті зникнення, — тихо нагадав Боб. Здавалося, тепер навіть Креґ Тумі слухає… у всякому разі, він перестав борсатися. — Перше, це випадок з «Марією Целестою», мало місце серед моря. Друге, це випадок з колонією на острові Роанок, мало місце поблизу моря. І це не єдині приклади. Я можу згадати принаймні два інших, де були задіяні літаки: зникнення над Тихим океаном авіаторки Амелії Ергарт[145] і зникнення кількох літаків військово-морських сил над тією частиною Атлантики, що відома під назвою Бермудський трикутник. Здається, це трапилося в 1945 чи в 1946 році. Тоді надійшло якесь незрозуміле радіоповідомлення від головного пілота тієї групи і з авіабази у Флориді відразу ж послали рятувальні літаки, але жодних слідів тих пропалих літаків чи їх екіпажів знайдено не було.

— Я чув про цей випадок, — сказав Нік. — Гадаю, він і став підставою для зловісної репутації того Трикутника.

— Ні, там пропало багато і літаків, і кораблів, — заперечив Алберт. — Я читав про це книгу Чарльза Берліца[146]. Дуже цікава книжка. — Він роззирнувся. — Просто ніколи не думав, що сам потраплю в таке, якщо ви розумієте про що я.

Дженкінс сказав:

— Я не знаю, чи зникав раніше якийсь літальний апарат над континентальною частиною Сполучених Штатів, але…

— Таке траплялося багато разів з малими літаками, — озвався Браян, — а одного разу, приблизно тридцять п’ять років тому, таке трапилося з пасажирським авіалайнером. На борту було більше сотні пасажирів. У 1955-му чи в 1956-му це було. Перевізником були чи то «Ті-Дабл’ю-Ей», чи «Монарх»[147], здається, якась з цих компаній. Літак прямував з Сан-Франциско у Денвер. Пілот зв’язався по радіо з диспетчерською вежею в Ріно[148] — абсолютно рутинно, — а потім той літак зник, ніби його ніколи й не було. Звичайно, почалися пошуки… але нічого.

Браян помітив, що всі дивляться на нього з певного кшталту лячним зачаруванням, і ніяково засміявся:

— Авіаторські історії з привидами, — сказав він з вибачливою ноткою в голосі. — Звучить, як титр у якомусь з коміксів Ґері Ларсона[149].

— Готовий закластися, всіх їх переносило, — пробурмотів письменник. Він знову почав чухати собі щоку. Вигляд мав стривожений — майже нажаханий. — Тобто, якщо не знаходили тіл…

— Будь ласка, розкажіть нам, що ви знаєте або думаєте, що знаєте, — попрохала Лорел. — Враження від цього… від цих подій… вони буквально придавлюють людину. Якщо я найближчим часом не отримаю якихось відповідей, боюся, вам доведеться й мене зв’язати і покласти поруч з містером Тумі.

— Не лестіть собі, — відгукнувся Креґ ясним голосом, хоча прозвучало це загадково.

Боб подарував йому черговий ніяковий позирк, та потім, нарешті, ніби зібрався з думками.

— Тут нема безладу, а в літаку безлад є. Тут нема електрики, а в літаку електрика є. Це не зовсім переконливо, звичайно — літак має власне, автономне джерело живлення, а сюди електрика подається з якоїсь електростанції, яка стоїть хтозна-де. Та втім, згадайте про сірники. Бетані прилетіла в нашому літаку, і її сірники чудово горять. Сірники, які я взяв з тутешньої вази, як їх не кресай, не займаються. Револьвер, який дістав містер Тумі — з офісу служби безпеки, я собі уявляю, — заледве вистрелив. Я здогадуюся, якби ми спробували ввімкнути якийсь ліхтарик на батарейках, він би також не працював. А якби й загорівся, то ненадовго.

— Ви праві, — сказав Нік. — І нам не потрібно шукати ручний ліхтар, щоб перевірити вашу теорію. — Він показав угору. Там на стіні поза кухонним грилем містилися лампи аварійного освітлення. Так само безживні, як і верхні світильники. — Вони працюють від акумуляторів, — продовжував Нік. — Коли пропадає електрика, їх вмикає світлочутливий сенсор. Зараз тут достатньо темно, щоб вони почали працювати, але цього нема. Що означає: або сенсор вийшов з ладу, або розрядилися акумулятори.

— Я підозрюю, що і те, й інше, — сказав Боб Дженкінс. Він повільно пройшов до ресторанних дверей і визирнув за них. — Ми опинилися у світі на позір цілісному і досить добре впорядкованому, але це також світ, який здається майже виснаженим. Газовані напої ви´дихалися. Їжа втратила смак. Немає запахів. Ми самі все ще чимсь пахнемо — наприклад, я відчуваю парфуми Лорел і капітанів лосьйон після гоління, — але все інше, схоже, втратило свої запахи.

Алберт взяв одну зі склянок з пивом і прискіпливо понюхав. Запах таки є, вирішив він, але дуже-дуже слабенький. Квіткова пелюстка, яка багато років пролежала між сторінками книжки, могла б подарувати таку само віддалену згадку про запах.

— Те саме стосується й звуків, — продовжував Боб. — Вони пласкі, одновимірні, абсолютно без резонансу.

Лорел згадалося те мляве «цюп-цюп» її високих підборів по бетону і відсутність луни, коли капітан Інґал перед ескалатором склав долоні рупором біля рота і кричав нагору, гукаючи містера Тумі.

— Алберте, можна мені попрохати вас що-небудь зіграти на скрипці? — запитав Боб.

Алберт поглянув на Бетані. Вона посміхнулася й кивнула.

— Гаразд. Звісно.