Читати книгу - "Забуття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А чого дід Бомчик став такий грубий? — несподівано спитала мама. Вона ніколи особливо Бомчика не любила, бо вважала його несерйозним. Дід справді часто кепкував з усіх і з неї також, кажучи, що «невістка — то є чужа кістка». Цієї фрази мама так ніколи свекрові й не вибачила.
— Бо він почав багато їсти, — сказав батько.
Але це було лише півправди.
Перед тим, як почати їсти, Бомчик багато сміявся.
Він сміявся так голосно, що іноді аж дзеленчали шибки у домі, який він збудував своїми руками у 50-х (того ж року в селі заснували колгосп). Коли Бомчик сміявся надворі, йому підвивали всі сусідські пси і голосніше, ніж звичайно, квоктали кури. Він не соромився широко роззявляти беззубий рот, коли сміявся: його пластмасові зуби тоді грілися у горнятку на підвіконні літньої кухні. Кухня з глиняною долівкою — її він теж збудував сам. На пофарбованому в голубий колір підвіконні ще цокав чудернацький червоний годинник, який показував чудернацький тутешній час. У різні пори року час відрізнявся від загальноприйнятого по-різному. Взимку я знала, що пів на дванадцяту насправді означає пів на другу. О літній четвертій по обіді, тобто насправді о п’ятій, дід Бомчик сміючись виганяв худобу (деколи в нього також були й кози, і навіть одна вівця), мені ж залишав на підвіконні кілька гривень на морозиво собі й на «Ватру» — йому. Чи тоді ще ходили купони, а «Ватру» вже вилучили з обігу і розпочалася ера «Прими» без фільтра?
Одне літо й одну зиму ми мешкали з ним удвох, і це були найвеселіші часи мого життя. Я сміялася разом із Бомчиком. Місцеві називали мене Бомчиковою.
Своє прізвисько дід отримав саме через смішки і небилиці, які він «бомкав» усюди, де міг. Здавалося, він ніколи не говорив правди, але, можливо, правди й не існувало. Свою недовіру до всього, що люди вважають правдивим, я успадкувала він нього.
— Ми заглянемо через тиждень, — сказали батьки, спакували порожні слоїки і попід ручку вийшли в коридор. Я завжди фіксувала, коли вони торкалися одне одного. Для мене ці доторки були ознакою ніжного почуття і радісної довіри, а також безпеки, бо їхню любов я трактувала як запоруку любові до себе. Були роки, втім, коли батьки зовсім перестали практикувати доторки, уникали навіть дивитися одне на одного.
Вже на сходах мама по-злодійському докинула:
— Я таки подзвоню Ніні (медсестра в обласній психіатрії).
Двері зачинилися — і всередині знову настала тиша. Я залишилася сам на сам із собою.
Щоб якось забавитись, я згадала, що колись давно хотіла вивчити китайський внутрішній стиль кунґ-фу тайдзіцюань, і познаходила в інтернеті відеоуроки. Комп’ютер поставила на стіл, а сама посеред кімнати неоковирно повторювала за «учителем» найпростіші форми.
Якщо чесно, то це не я хотіла вивчити тайдзіцюань, а батько хотів, щоб я хотіла. Він вважав себе майстром кунґ-фу, хоча насправді був із тих самоучок, які в кінці вісімдесятих виписували радянські журнали «Техника Молодежи» чи «Боевое Искусство Планеты» і збиралися з друзями у наскрізь просмерділих чоловічим потом районних спортзалах, щоб поспаринґуватися. Я кажу «чоловічим потом», бо жінок я там ніколи не бачила.
Мама працювала у другу зміну, тому батько тягав мене малу з собою. Ми крокували, два «кунґфуїсти» — «майстер кунґ-фу» і «дочка майстра кунґ-фу» — міцно взявшись за руки, вечірніми вулицями, один високий, друга зовсім мала, високий йшов швидко, мала мусила підбігати. Ці спогади тепер надзвичайно приємні. Відтоді ми ніколи більше так не ходили.
Спортзал складався з багатьох кімнат, найбільша була повністю встелена матами, в іншій стояли тренажери і звисали зі стелі канати, тут смерділо не тільки потом, а ще й гумою і залізом. У третій кімнаті, яку, щоб не плуталася під ногами, відчиняли спеціально для мене, жило піаніно (без сумніву, для занять художньою гімнастикою). Я бренькала на ньому, поки чоловіки дубасилися і ламали одне одному кістки. Батько нехотячи зламав супротивникам раз ногу, раз руку, йому ламали ніс і двічі палець на нозі. Він завше ходив перебинтований, у синцях, з вивихнутими суглобами і розтягнутим сухожиллям.
Бомчик сміявся з нього.
— Дивисі, бо поки навчишсі, вже не буде кому битисі. Витрусив з себе всі потрухи.
Батько був худий. Бомчик був товстий. Своїм тілом Бомчик ніколи не займався. Це якось не вважалося потрібним в його поколінні. Він важко працював, а коли не працював, то сидів під горіхом і курив, а коли не сидів, то лежав у своїй крихітній кімнатці, яку називав хатчиною, і слухав радіо — решта дві кімнати в будинку, який він збудував своїми руками, називалися відповідно велика і нова. Нетреноване тіло Бомчика відігравало винятково роль акумулятора для сміху, тому з роками, коли причин сміятися ставало все менше, його тіло почало збільшуватися в розмірах від надлишку енергоресурсу.
У серванті нової кімнати Бомчик беріг шкатулку з «цінними паперами»: паспортом, військовим квитком, пенсійною посвідкою, записами «ківності» корів (коли яка була в бика, коли мала народити, коли народила) і двома орденами Леніна за сумлінну працю в колгоспі імені Леніна. Ця шкатулка завжди мене вабила, хоча вже малою я розуміла, що з нею щось не так. Тепер знаю, що саме: цінні папери в нормальних людей були би, як мінімум, паперами на землю, на будинок, на якусь власність. А Бомчик не мав таких паперів, бо ніколи не мав нічого свого. Поля, на яких він ціле життя увихався, були не його, конюшина, яку він щоранку косив, також. Навіть будинок, який він власноручно збудував, йому не належав. У 90-х, коли приватна власність повернулася в Україну, Бомчик міг приватизувати своє домашнє господарство, це коштувало б копійки, і він мав би нарешті справжні «цінні папери», але така перспектива більше Бомчика не спокушувала. Військового квитка й орденів Леніна у шкатулці йому цілком вистачало.
Найдивніше, що у війську Бомчик насправді ніколи не був. Під час Другої світової війни, коли Галичину окупували німецькі війська, він ще вважався замалий — до есесів пішов старший брат. Він надсилав світлини з казарми, де їх муштрували, але не підписував, бо був неграмотний. Одну з тих світлин Бомчик теж беріг у своїй шкатулці. На ній якийсь із підрозділів дивізії вишикувався на тлі гарно вбраної новорічної ялинки, солдати всі усміхнені, хоча декотрим видана шинель і шолом були явно завеликими, вони потопали у своїх мундирах. Новий, 1944 рік, який галицькі юнаки так радісно зустрічали на світлині, не був
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забуття», після закриття браузера.