Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

Макс глибоко зітхнув.

— Ну, гаразд, — сонно пробурмотів він. — То, може, ви обидва хоча б… знайдете кілька слів для мене? Таке, знаєте, улюблене слівце або двійко? На сон прийдешній?

Кунео поцмокав губами:

— Наприклад, молочне суфле? Поцілунок спагетті?

— Мені подобаються слова, що звучать як речі, які вони описують, — прошепотів месьє Одинак. Його очі були заплющені. — Вечірній бриз. Нічний втікач. Літня дитина. Непокора: я бачу маленьку дівчинку в уявній броні, яка відганяє від себе все, чим вона не хоче бути. Гарно вихована, худенька і тиха — іще чого! Леді Непокора, самотній лицар проти темних сил розуму.

— Об деякі слова можна порізатись, — пробурмотів Кунео. — Наче лезо у вусі й на язиці. Дисципліна. Вправа. Розум.

— Слово «розум» у кожного на язиці, тож не дивно, що інші ледве його витримують, — пожалівся Макс. Раптом він засміявся. — Уявіть, що б то було, якби доводилося платити за гарні слова перед їх уживанням.

— Деякі люди зі словесним проносом дуже скоро розорилися б.

— А багачі перестрілялися, скуповуючи всі важливі слова.

— А найдорожчими були б «Я кохаю тебе».

— І вдвічі дорожчими, якщо використовувати їх нещиро.

— Біднякам довелося б красти слова. Або грати в шаради, а не розмовляти.

— Нам усім довелося б це робити, так чи так. «Кохати» — це дієслово, тож… дій. Менше слів і більше справ. Так?

Боже мій, що витворяє цей наркотик.

Згодом Сальво й Макс викотились із ковдр і сковзнули під палубу у свої койки.

Перш ніж зникнути, Макс Джордан озирнувся на месьє Одинака востаннє.

— Щось іще, месьє? — стомлено спитав месьє Одинак. — Хочете ще слово, аби краще спалося?

— Я… ні. Я просто хотів сказати… Ви мені подобаєтеся. Що б там не…

Макс дивився так, наче хотів ще щось додати, але не знав як.

— Ви мені теж подобаєтеся, месьє Джордан. Насправді, дуже подобаєтеся. Я був би радий стати вашим другом, месьє Макс.

Чоловіки дивилися один на одного. Тільки світло місяця падало на їхні обличчя. Очі Макса були в темряві.

— Так, — прошепотів юнак. — Так… Жане. Я з радістю буду вашим другом. Постараюся бути гарним другом.

Останньої фрази месьє Одинак не зрозумів, подумав, що це, мабуть, іще діє трава.

Залишившись на самоті, месьє Одинак просто лежав. Пахощі ночі почали змінюватися. Звідкілясь до нього долинув запах… Може, то лаванда?

Щось здригнулося всередині нього.

Він пригадав, що ще в юності запах лаванди викликав у нього таку саму реакцію, навіть ще до зустрічі з Манон. Ударна хвиля. Ніби його серце вже тоді знало, що колись у майбутньому цей запах асоціюватиметься в нього з жагою. З болем. Із коханням. І з жінкою.

Він глибоко зітхнув і дозволив пам’яті охопити його з голови до п’ят. Так, можливо, він відчув ще тоді, у віці Макса, ту ударну хвилю, яку Манон мала скоро запустити через усе його життя.

Жан Одинак узяв на носі човна прапор, який вишила Манон, і розгладив його. Потім він став навколішки і притулився своїм оком до ока книжки-птаха, у тому місці, де крапля крові Манон висохла і перетворилася на темну пляму.

Скільки вже ночей ми одне без одного, Манон.

Він стояв на колінах із похиленою головою і шепотів:

— Ночі й дні, країни й океани. Тисячі життів прийшли й пішли, а ти все чекаєш на мене.

У кімнаті десь по сусідству.

Знаючи і кохаючи мене.

У моїй пам’яті ти досі кохаєш мене.

Ти — страх, що крушить каміння в мені.

Ти — життя, яке чекає з надією в мені.

Ти — смерть, якої я боюся.

Ти зустрілася мені, і я ховаю свої слова від тебе. Мій смуток. Мої спогади.

Твоє місце — в мені, й увесь наш час, коли ми були разом.

Я загубив нашу зірку.

Ти простила мене?

Манон?

26

— Максе! Іще одна камера тортур попереду!

Джордан виповз на палубу.

— Б’юсь об заклад, що чергова шавка наглядача тепер-таки помочиться мені на руки, як і на тисячі шлюзів до цього? У мене всі пальці обідрані до крові від крутіння тих клятих ручок і відкривання шлюзових затворів. Чи доведеться цим ніжним рукам попестити ще хоч одну буквочку?

Макс із докором простяг червоні руки, вкриті маленькими гнійничками.

Вони проминули незчисленні пасовища, з яких худоба спускалась на мілководдя, щоб охолонути, величні замки колишніх королівських коханок і тепер наближалися до каналу La Grange недалеко від Сансера.

Це виноробне село розляглося на вершині пагорба, який було видно здалеку, і являло собою південний кордон двадцятикілометрового заповідника долини Луари.

Плакучі верби пускали за водою своє віття, немов перебирали хвильки грайливими пальцями. Книжкова баржа потрапила в обійми живих зелених стін, які, здавалося, зімкнулися навколо неї.

А й справді, того дня на кожному шлюзі їх обгавкував який-небудь дратівливий собака. І кожний гавкітливий цюцько безпомилково мочився якраз на швартову тумбу, до якої Макс прив’язував дві линви, що втримували баржу в стійкому положенні, поки вода наливалась і виливалась. Цього разу Макс впустив обидві линви — вони вислизнули з його пальців і впали на палубу.

— Не турбуйтеся, капітане. Кунео подбає про шлюз.

Коротконогий італієць відсунув продукти для вечері вбік, виліз по драбині у своєму квітчастому фартусі, діставшись верху, натяг яскраві рукавиці-прихватки і посіпав швартову линву назад і вперед, зображуючи змію. Пес відступив при виді цього мотузяного удава і похмуро побіг геть.

Кунео однією рукою орудував залізним прутом, аби відкрити затвор, що регулює надходження води. Його напружені м’язи нап’ялися під смугастою з короткими рукавами сорочкою. Працюючи, він співав «Que sera, sera…» тенором гондольєра і підморгував задоволеній дружині наглядача шлюзу, коли той не бачив. Коли вони пропливали повз, він дав чоловікові банку пива. За це Сальваторе отримав усмішку й інформацію про танці в Сансері цього вечора, і що в гавані через одну закінчилося дизельне пальне. Крім того, він заперечно відповів на найважливіше для Кунео запитання: вантажний човен «Місячне світло» давно не проходив цим шляхом. Востаннє його бачили ще коли був живий Міттеран.

Месьє Одинак спостерігав за реакцією Кунео після цієї відповіді.

Хлопець чув те саме слово уже з тиждень: «Ні, ні, ні». Вони розпитували наглядачів шлюзів, начальників портів, капітанів,