Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Донні програв ту, записану ним, плівку ледь не кожному в мовному департаменті (депааатаааменті) Вандербільта, і ніхто там не розпізнав, якою воно балакало. Один сказав, що то, либонь, якась роблена мова, щось ніби есперанто. Ви говорите есперанто, хлопці?

Роланд похитав головою. Едді (обережно) сказав:

— Я чув про цю мову, але не знаю, що воно за…

— А подеколи, — провадив тихіше Джон; човен уже заплив у тінь елінгу. — Вони поранені. Або скалічені. Немов з рунтів.

Роланд стрепенувся так раптово, так різко, що аж човен загойдався. Якусь мить здавалося, що човен зараз точно перекинеться.

— Що? Що ти сказав? Повтори ще раз, Джоне, аби я добре розчув.

Джон, певно, вирішив, що проблема в незрозумілості його вимови, бо цього разу страдницьки постарався артикулювати останню фразу якомога чіткіше.

— Немов з руїн. Ті люди, на вигляд ніби після атомного удару, з’явилися з радіоактивної зони, чи щось таке.

— Повільні мутанти, — промовив Роланд. — Гадаю, він каже про повільних мутантів. Тут, у цьому містечку.

Едді кивнув, згадавши Сивих і Юнів з Лада. А ще той гидотний вулик, обліплений монструозними комахами.

Джон уже заглушив свого «Еверуда», але ще якусь мить всі троє так і сиділи, де були, слухаючи лункий плескіт води об алюмінієві борти човна.

— Повільні мутанти, — повторив старий, немов куштуючи ці слова на смак. — Атож, гадаю, ця назва для них годиться не згірш за будь-яку іншу. Але не тільки вони. З’являлися ще й тварини, і такі пташки, що їх ніхто не бачив раніше в наших краях. Але здебільшого ці нахожі люди непокоять своїми явленнями тутешніх, і потім довго балачки не вщухають. Донні Рассерт подзвонив комусь, якомусь своєму знайомому в університеті Дюка, а той подзвонив комусь у їхньому Департаменті досліджень паранормальних явищ — просто дивовижа, що в них, у справжньому коледжі, є таке відділення, але, виходить, що таки є, — і жінка з того Департаменту паранормальних явищ сказала, що такі люди називаються на-хожі. А потім, коли вони знову зникають — а вони завжди так роблять, окрім одного хлопця у Східному Конвеї, котрий там і помер, — їх треба називати від-хожі. Та леді сказала, що дехто з учених, що вивчають такі речі — гадаю, їх можна було б назвати й науковцями, хоча й знаю, що багато хто зі мною не погодиться, — вважають, що нахожі — це чужинці з інших планет, що їх висаджують тут з їхніх космічних кораблів, а потім знову підбирають назад, але більшість з них вважають себе мандрівниками крізь час або прибульцями з інших світів, що існують поряд з нашим.

— А скільки часу все це триває? — спитав Едді. — Відколи почали з’являтися нахожі?

— О, років зо два чи три. І ніц не кращає, а стає тільки гірше. Я сам бачив пару таких хлопців, а одного разу й лису жінку, в якої посеред лоба було щось на кшталт закривавленого ока. Але тих я звіддаля бачив, а ви, хлопці, ось тут, поряд.

Джон нахилився до них над своїми гострими колінами, його очі (так само сині, як Роландові) сяяли. Вода лунко хлюпала в борти. Едді відчув потужне бажання знову взяти Джона Каллема за руку, щоб побачити, чи трапиться ще щось. Була ще одна пісня Ділана, що звалася «Видіння Джоанни». Не Джоанни видінь потребував наразі Едді, але ім’я було вельми схоже.

— Атож, — проказував Джон. — Ви, хлопці, близько, просто поряд, до того ж тілесні. Отже, я допомагатиму вам, чим зумію, бо не відчуваю і найменшого зла у вас обох (хоча, мушу сказати вам чесно, що ніколи в житті я не бачив такої стрільби), але все ж таки мені хочеться знати: ви нахожі чи ні?

Знову Роланд з Едді скинули очі один на одного, а тоді Роланд відповів:

— Так, — промовив він. — Гадаю, так.

— Чорти мене забирай! — прошепотів Джон. І то таким благоговійним голосом, що навіть зі своїм посіченим зморшками обличчям він став схожим на дитину. — На-хожі! А звідки ж ви надійшли, можете мені розказати? — Він поглянув на Едді, сміючись, як сміються люди, коли визнають, що з ними утнули добрий жарт, і додав: — Не з Брукліну ж.

— Але я дійсно з Брукліну, — сказав Едді. Єдине, що його Бруклін розташовувався не в цьому світі, — це він уже зрозумів. У світі, звідки він прийшов, дитячу книжку про «Чарлі Чух-Чуха» написала жінка на ім’я Беріл Еванс, а в цьому її авторкою була якась Клаудія-і-Інесс Бахман. Беріл Еванс звучить реально, а Клаудія-і-Інесс Бахман щось таке фальшиве, як тридоларова банкнота, хоча Едді дедалі більше вірилося, що справжнє авторство належало таки Бахман. А чому? Бо це ім’я було частиною цього світу.

— Я таки дійсно з Брукліну. Тільки не… ну… не з того самого.

Джон Каллем не переставав дивитися на них з тим самим дитячим виразом у широко розплющених очах.

— А як щодо тих, інших хлопців? Тих, що чекали на вас? Вони теж?..

— Ні, — відповів Роланд. — Вони ні. Давай не зараз про це, Джоне, в нас обмаль часу.

Він обережно став на рівні, вхопився за брус над головою і вискочив з човна, трохи скривившись від болю. За ним вийшов Джон, а останнім Едді. Їм довелося йому допомагати. Пульсація в його правій литці трохи стишилась, але нога задубіла, погано гнулась, не слухалася.

— Ходімо до тебе, — сказав Роланд. — Нам треба знайти одного чоловіка. Якщо буде на те благословення, ти, можливо, зможеш нам в цьому допомогти.

«Він нам, можливо, зможе допомогти ще у деяких справах», — подумав Едді і, стиснувши зуби, пошкутильгав услід за ними на сонячне світло.

Едді майнуло в голові, що за десять пігулок аспірину він зараз міг би навіть святого вбити.

ЗАСПІВ:

Комала-ком-бо!

Начувайся, кому припекло!

Коли револьвери теревенять,

Комусь йти на небо, а комусь у пекло!

ВІДСПІВ:

Комала-ком-сім!

Хліба не спечеш без дріжджів!

Без води, без солі, борошна

Й без печі хліба не спечеш зовсім.

Восьмий куплет

ПЕРЕКИДАННЯ

ОДИН

Узимку 1984–1985 років, коли потреба Едді в героїні нишком перетнула кордон Країни Рекреаційних Наркотиків, увійшовши до Королівства Реально Поганих Звичок, Генрі Дін познайомився з дівчиною,