Читати книгу - "Останній з могікан"

Кора відповіла не зразу, а, повернувшись лицем до озера, немовби щось видивляла на його гладкому плесі. Коли ж вона скинула поглядом на юнака, в темних її очах стояв такий біль, що Данкен увесь пройнявся співчуттям до дівчини.

— Вам погано, люба міс Манро! — вигукнув він. — Ми собі жартуємо, а ви страждаєте.

— Це пусте, — відповіла Кора з жіночою стриманістю. — Я не можу дивитись на сонячний бік у життя, як ця щира й запальна дівчина, бо маю більший життєвий досвід, і в цьому, мабуть, моє нещастя, — додала вона, ласкаво кладучи руку сестрі на плече. А тоді мовила, наче вирішивши скинутись хвилевої слабкості: — Краще розглянулися б ви навколо, майоре Гейворде, і сказали, на що може сподіватись дочка воїна, для якого найбільше щастя — зберегти свою військову честь і добре ім'я.

— Ні те, ні те не можуть заплямувати обставини, над якими він безвладний, — гаряче відповів Данкен. — Але ваші слова нагадали мені про мій обов'язок. Я йду до вашого мужнього батька довідатись, що він думає про подальшу оборону форту. Хай бог вас благословить, шляхетна… Коро… Гадаю, що я можу й повинен називати вас на ім'я.

Вона щиро простягла йому руку, а губи її задрижали й обличчя поблідло.

— Хоч як складеться ваша доля, я певен — ви завжди будете окрасою і честю жіноцтва, Коро. До побачення, Еліс, — захоплення в майоровім голосі змінилося на ніжність. — До побачення, Еліс. Скоро ми зустрінемось, і сподіваюсь, як переможці серед загальної радості!

Не чекаючи на відповідь, юнак збіг порослими травою сходинками з бастіону, перетяв плац і за мить опинився перед батьком сестер. Коли Данкен увійшов, Манро, глибоко занепокоєний, сягнистими кроками ходив із кутка в куток по своїй вузькій кімнатчині.

— Ви вгадали моє бажання, майоре, — мовив він. — Я саме збирався по вас послати.

— Мені дуже прикро, сер, але той посланець, якого я вам так ревно рекомендував, повернувся під французькою вартою. Гадаю, що нема підстав сумніватись у його вірності?

— Я добре знаю Довгого Карабіна, і вірність його поза підозрами. Але його звичайне щастя цим разом, здається, відступилося. Монкалм захопив його і з тою клятою французькою ґречністю відіслав до мене, не забувши при тім зауважити, що, мовляв, він знає, як високо я ціную розвідника, і тому не наважується його затримувати. Оце єзуїтський спосіб, майоре Гейворде, ознаймити людині її нещастя.

— Але як же генерал Веб і його допомога?

— А хіба ви, йдучи до мене, не подивились на південь і не завважили її? — гірко засміявшись, мовив старий воїн. — Тихше, тихше, не кваптеся так, юначе, дайте панству час на дорогу!

— Отже вони надходять? Це розвідник переказав?

— Але коли? Звідки? Цей тупак позабув мені сказати. При собі він, здається, мав і листа — єдиний приємний момент у всій цій справі. Бо той маркіз Монкалм… Їй-бо, Данкене, в нас у Шотландії таких маркізів хоч греблю гати… так от коли б у тому листі яка неприємна звістка, він, той французький добродій, із звичною своєю уважливістю передав би його нам.

— Тобто він листа забрав, а посланця звільнив?

— Атож, так і зробив, і все з отою французькою bonhomie[24].

— Але що каже розвідник? Має ж він очі, й вуха, і язик. То що він доповідає усно?

— О добродію, йому жодного з тих органів не бракує, і він може все розповісти, що бачив і чув. А виглядає воно так: на березі Гудзону стоїть форт його величності, названий Едвардом у честь його королівської високості принца Йоркського, як вам відомо, і в тому форту повно війська, як і належиться бути.

— Але невже там не помітно ніякого руху, ніяких ознак, що вони готуються нам на допомогу?

— Щоранку й щовечора там влаштовують паради, а коли хто з цих неотес-колоністів підсипле трохи пороху до вогню, варячи вівсянку, то порох лишень запалиться, та й годі! — Тоді раптом змінивши гірко-іронічну манеру на поважнішу й задумливу, він додав — І все-таки в тому листі могло й мало бути таке, що нам придалося б знати!

— Ми мусимо невідкладно щось вирішити, — мовив Данкен, користуючись цією зміною настрою коменданта, щоб перейти до найважливішої справи. — Я не можу приховати від вас, сер, що табір уже довго не витримає. На жаль, не краще справа і в самому форті — більше половини гармат підірвано.

— А чи ж могло бути інакше? Одні виловлені з дна озера, інші іржавіли в лісі, ще відколи цей край відкрито, інші зовсім і не гармати, а чисті тобі забавки. Невже ви, добродію, гадаєте, що за три тисячі миль од Великобританії ми можемо мати тут дуже справну артилерію?

— Стіни наші завалюються, дається взнаки брак харчу, — провадив своє Гейворд, незважаючи на вибух гніву полковника. — Та й люди починають виявляти неспокій і тривогу.

— Майоре Гейворде, — сказав Манро з гідністю людини, старшої віком та рангом, — якби я всього цього не знав, не розумів теперішньої нашої скрути, то намарне б я прослужив його величності півстоліття і діждався цієї сивини. Але ми не повинні забувати про честь і королівського війська, і свою власну. Доки буде надія на поміч, я боронитиму цю фортецю, хоча б навіть і камінцями з-над беpeгa озера. Нам би треба скинути оком на той лист, довідатись, які наміри має генерал Веб.

— І я можу вам бути корисним у цій справі?

— Так, добродію, можете. Маркіз де Монкалм, на додачу до своєї чемності, пропонує мені зустрітися з ним на півдорозі між фортом та його табором, щоб, як він каже, передати ще якусь інформацію. Проте я гадаю, мені було б нерозважливо дуже спішитись на цю зустріч. Тим-то я хочу уповноважити на ці переговори вас, як одного з найстарших наших офіцерів. Бо то уйняло б честі Шотландії, коли б якийсь чужинець перейшов чемністю шотландського дворянина!

Не вдаючись до марної суперечки, котрий народ гречніший, Данкен радо погодився заступити ветерана в зустрічі з Монкалмом, попрощався і вийшов.

Оскільки Гейворд лише заступав коменданта форту, церемоніал, що супроводив би зустріч командувачів двох ворожих армій, було відмінено. Замирення ще тривало, отож хвилин за десять Данкен виступив із воріт форту — під звуки барабанного бою і під захистом білого прапорця. Назустріч Гейвордові вийшов французький офіцер і з відповідними формальностями провів його до намету славетного командувача французького війська.

Генерал прийняв