Читати книгу - "Графиня"

— Що мені робити, Платоне? — питала Марія і дивилася на мене якось благально і вичікувально водночас.

— А ти як гадаєш? — спитав я.

— Я не знаю, я нічого не знаю, — Марія заломила перед собою руки.

— Він тобі подобається?

Вона помовчала, а тоді зиркнула на мене з докором і навіть ненавистю. Але чим я завинив перед нею? Втім, я знав — чим. Але жодних слів у мене не було — це я відчував гранично чітко. Принаймні, тих, яких моя колишня коханка, що так і не стала дружиною, могла очікувати.

— Він, звичайно, сильний, ти ж знаєш, здоровий і на свій вік не видається, — розмірковувала Марія. — Хоч і п’є багато. Забагато п’є і я боюся…

Вона все ж не доказала, чого боїться. Та я розумів і так — боїться, що той Петро, як звали кандидата в чоловіки, пити не перестане. Але очевидно й те, що якась надія, що вона зуміє на нього вплинути, у Марії була.

— Розумієш, Платоне, — сказала вона, — мені від тебе нема чого приховувати, тому скажу, як є, — думаю, що Петрові просто нема де жити, бо ж його Ганя прогнала. От він до мене клинці й підбиває.

— А ти? — спитав я.

— А що я? Що я? — Марія раптом вибухнула. — Ти знаєш, скільки мені літ? Ти знаєш, що мене чекає? Ти знаєш, скільки самотніх жінок у нашому Густому Лузі? А моя сестра, яка у Володимирі так само доживає віку одна-однісінька…

Що я міг їй сказати у відповідь? Ніяких почуттів до Марії як до жінки у мене вже не було. Не тому, що вона старша від мене, хоч, може, то й була одна з причин. Розумом я міг збагнути, що мені теж потрібна чиясь підтримка, що поруч Марії я почував би себе набагато затишніше. А так мене чекала ще більша самотність, адже тепер вона вже навряд чи буде мені готувати їсти й прати. І все ж я не міг вимовити заповітних слів. Тих слів, яких, я знаю, вона від мене чекала. Може, в мені жила якась власна, моя потаємна надія?

— Чому бути, того не минути, — сказала наостанок при тій розмові Марія. — Може, й він мене покине, може, я його прожену, а може, й будемо жити, як люди…

За тиждень після того Петро перебрався на Маріїну половину нашого будинку. При ньому була невеличка обдерта валіза. А за тиждень після Різдва Марія справила з нагоди одруження скромну вечірку — дві її колишні подруги по роботі з чоловіками, два товариші Петра по роботі з жінками, сестра, ще п’ятеро чи шестеро родичів, сусіди, брат Петра з дочкою і зятем. І я, звісно. Я подарував новому подружжю два набори — фужерів і чашечок до кави. І маленького, вишитого руками моєї сестри, рушничка. На щось більше моя фантазія не спромоглася. Петро дивився на мене спідлоба, очевидно, знав, ким я був для Марії в минулому.

Того вечора я таки добряче напився. А прийшовши на свою половину будинку ледве стримався, щоб не порізати обидві картини, які в мене лишилися, — і «Жінку на фоні блискавки», і «Портрет убивці собак». І все ж я не зробив цього, тільки довго після того, як викинув за вікно пощербленого кухонного ножа, сидів перед картинами, вдивлявся то в обличчя Інги, то в обличчя не знати кого і поступово тверезів.

Вранці я ледве зміг знайти ножа, бо вночі сад за вікном засипало снігом. А ще за кілька днів густий снігопад завалив геть усе місто. Попід тинами лежали високі кучугури. Дерева в саду стояли обважнілі, схожі на білі примарні статуї, особливо вночі, коли на них падало світло з мого вікна.

За стіною чувся веселий сміх — то сміялася Марія. До сміху додавався впевнений Петрів бас. Я сидів і маленькими ковтками зігрівав горло горілкою. Життя нестерпно тривало і я не підозрював, що воно ось-ось вибухне, зірветься ще однією подією, яка остаточно круто змінить моє життя. Я вже був доволі п’яненький, бо перед тим ми з Марком побували в барі, де пропустили тричі по сто грамів.

XXXV

Повернувшись одного дня — то таки була п’ятниця — я застав у своєму помешканні гостю. Та ще й яку! Ще вставляючи ключа в замок, я здивувався — двері виявилися відімкненими. Я навіть зрадів, бо подумав, що то порядкує в моєму домі, за старою звичкою, Марія. Останні тижні після свого несподіваного заміжжя вона не навідувалася, як раніше, до моєї половини дому в мою відсутність, щоб узяти крупи чи м’яса для супу, який раніше варила й для мене, чи прихопити сорочки для прання. Я відчував: причина не лише в тому, що в її оселі з’явився чоловік. Вдень Петро йшов на роботу, тож могла б навідатися. Марія відсторонювалася, рішуче відокремлювала мене від себе, бо я не спинив її, не розрадив, зрештою, знехтував, а жінки, як відомо, дуже гостро на те реагують. З мого боку ж, якщо й була вина, то сиділа вона дуже глибоко й навряд чи могла вишкрябатися назовні.

Коли я відчинив двері до кімнати, то побачив не Марію, а високу струнку жінку в дорогій норковій шубі, яка роздивлялася притулені до стіни картини — я так і не спромігся їх повісити на стіну (чи, швидше, не захотів), хоч і зодягнув у рамки. Моя гостя ще не повернула голови, як серце у мене голосно забухало — то була Люба. Люба Смажук, моя найкраща учениця, моя гордість, мій біль й загнане кудись углиб єства таємне кохання.

Безумовно, вона чула, як відчинялися двері, я помітив, як ледь-ледь рухнулися її плечі, але повернула голову з розкиданим по шубі, аж майже до ліктів, розкішним пшеничним волоссям, не відразу.

— Доброго дня, Платоне Васильовичу, — сказала вона, просто й невимушено, мовби ми розлучилися лише вчора, коли вона пішла зі школи додому, як то було колись.

— Здрастуй, — привітався я, і хоч намагався вимовити спокійно, голос мене зрадив.

— Колись ви казали — здрастуй, Любцю, — посміхнулася вона.

— Ти ж виросла, — спробував посміхнутися і я.

— Виросла… авжеж, виросла… А ви…

Вона ступила до мене крок, другий, спинилася. Я почув запах дорогих духів. І нараз — дивне миттєве запаморочення. Захотілося пошукати