Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

— Грішні ми, прокляті душі!..»[421].

Однак дід Улас у своєму засудженні братовбивчого гріха виявляється вкрай непослідовним. Серед темного народу формувалося небезпечне протиставлення Христа і «жидів» і мовчазна згода на «жидовбивство». Хлопці, підбадьорені позицією діда, здійснюють символічний вчинок помсти за Христа, вбиваючи горобенят, що відкриває дорогу до злочинності: «Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: «Жив-жив!» — подумав Чіпка та як схопиться… Очі горять, сам труситься…

— Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще їм голови поскручуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за голівку… Не вспів оком моргнути — у одній руці зостався тулубець, а в другій — голівка.

— А що — жив! а що — жив!! — кричить Чіпка…

— А що — жив! а що — жив!.. — вторує за ним Грицько.

Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні голівки та тулубці…

— От тепер можна й ґирлиґою, — каже Чіпка, взявши ґирлиґу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят у купу й почали періщити, як снопи молотили… Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м’ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею»[422].

Подібну несвідому дитячу жорстокість опише згодом В. Підмогильний в оповіданні «Ваня» (1919), в якому хлопчики добивають ще живого улюбленого пса Жучка, «щоб той не мучився». У цьому «доброму» вчинку вони поступово перероджуються на фанатичних садистів: «Били доти, поки із тремтячих рук не повипадали киї. Гостре незадоволення від того, що ще хотілось бити, а сили вже не було, й невідоме їм доти захоплююче обурення опанувало ними. Ваня вже харчав від притоми, задихувався й ледве стояв на ногах; Митька тільки одсапував і раз по раз ковтав слину. Вони подивились один на одного й по не висловленій згоді зробили рух до Жучка, щоб схопити його, рвати на шматки, видерти очі й язика, кусати його тіло зубами, але, глянувши на Жучка, спинились. Жучка не було: замість його лежав безформенний рудо-сірий шмат м’яса»[423].

З. Фройд, подаючи інстинктивну психологію хлопчика на основі тлумачення знаменитого діалогу «Небіж Рамо» Дідро, писав: «Якби малий дикун був полишений сам на себе, і, зберігши свою недоумкуватість, поєднав із розумом немовляти силу пристрастей тридцятирічного чоловіка, то скрутив би в’язи своєму батькові і спав би з власного матір’ю»[424]. Тобто якщо деструктивні імпульси хлопчика не узгоджувати з лібідозними, а в ситуації з Чіпкою, коли авторитетний дід, який має взяти активну участь у формуванні психічної інстанції Над-Я особистості хлопчика, погоджується на вбивство, то природна (інстинктивна чоловіча) основа підсилюватиме деструкцію. Даремно гукає до його душі голос покійної баби, батьківський голос несвідомої помсти активно заглушує його, чому сприяє і рання нелюбов до матері. Тому допитливий Чіпка згодом прагне переконатися щодо «жидів», цілком довіряючи своєму другу: «А хіба жиди мучили Христа?» — допитується він у старшого Грицька. Старший Грицько підтверджує. І в душі Чіпки формується установка: «Ну, тепер же мені не попадайся ні один жид!»[425]. Панас Мирний детально виписує формування української дитини у просторі християнського стихійного світобачення, підкреслюючи, що український народний психотип спонтанно ідентифікує себе заступником Христа, наслідком чого став психологічний парадокс: українська дитина, палко захищаючи Христа, стає на шлях пропащої душі. Саме несвідомий порив української душі використала російська імперська психополітика, розпалюючи серед «темної простоти» вигідний імперії антисемітизм, про що сигналізує роман Панаса Мирного у своєму символічному завершенні.

Ненависть до соціальної несправедливості у психології Чіпки проектується у стихійний світогляд, що відповідає старосвітській «істині». «Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»… Собі на лихо, рядом з добрими думками у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серці — і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони… Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала — не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця… Ні бог, ні люди не страшні йому… Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його дратують…»[426]. Отже, палка українська одержимість постає на основі несвідомого пошуку істини, що породжує бажання перебудувати світ на справедливій основі. Тому в романі помітне характерне роздвоєння української народної душі: одна частина її тягнеться до загальнолюдської християнської істини, інша — відвертається від неї в пошуках індивідуальної правди. Химерна неприкаяна українська народна душа палка, як порох, смілива, як «голодний вовк», постає водночас заплутаною у своїй несвідомості: вона не може виплутатися з вічних питань буття, не знаходячи шляху до істини. Це душа «найменшого брата», про якого писав Шевченко у посланії «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…», заповідаючи: «Обніміте ж, брати мої, / Найменшого брата — / Нехай мати усміхнеться, / Заплакана мати»[427].

Альтернативна до депресивної Чіпчиної душі можливість втілена в образі Максима, «молодої душі», «гарячому серцю» якої «хотілося гуляти, битися, рубатися…»[428]. У цьому образі чути душу Енея, змушеного повернутися в зруйновану вітчизну. Тому в романі Панаса Мирного йдеться про те, що минулі воїни, козаки, палкі християни, які боронили землю свою у відважних боях, потрапляючи в кріпацьку неволю, по-різному переживають втрату істини у національному світі. «Я чорт… над чортами чорт! — вигукує Чіпка. — А баба учила мене людей прощати, а дід — любити… Дурні! дурні! Не стоять вони слова доброго… їх мучити… му… мор-р…

Та — пуць на землю… Так і захарчав…»[429]. Психологія цього чоловічого відчаю нарощується від незреалізованості національної мужності у пригніченій суспільній структурі: «Прокляті душі!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги… Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!.. — Від болю він кусав собі нігті, пучки…»[430]. Намагаючись збагнути свою душевну муку, Чіпка розпачливо питає: «… Від чого я сам тікаю — та ніяк не втечу, — ховаюся — та не заховаюся, та все глибше, глибше топлю свою голову у п’яній горілці…»[431]. З цього невідання і бродить навколо Пісок гайдамацька сваволя, а Чіпка у своєму несвідомому гніві стає отаманом душогубців.

Народна реакція на злочинність Чіпки виражає переживання українського страхітливого. Як відомо, страхітливе є одним з об’єктів фройдівського психоаналізу[432]. У психоаналізі