Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Стрижнем конфлікту тогочасного українського роману став розпад української сім’ї на основі втрати органічної релігійної духовності. Цю едіпову проблематику розпочав у прозі А. Свидницький, зокрема у психоавтобіографічному романі «Люборацькі», написаному на початку 60-х років на матеріалі виродження української священицької родини в умовах схоластичного, чужого національній душі імперського християнства. А. Свидницький, як і його герой, народився у великій сім’ї сільського священика. Брутальний садомазохістський режим тодішньої «духовної» школи (бурси) гнітюче вплинув на його психіку. Згадуючи про це навчання, він писав: «Перебираючи життя прошле, не маю на чім стати й відпочити — чорно та й чорно; аж як поминеш школи — богдай би мене мати лучче була під серцем приспала, аніж мали ще маленького в монаські руки віддавати! І з’їли вони літа мої! І моє здоров’я!»[414]. Депресивний стан А. Свидницького супроводжувався хронічним алкоголізмом і завершився ранньою смертю. У поезії «Вже більше двісті літ» він повертається до образу «поганого батька» Богдана Хмельницького, називаючи Переяславську раду 1654 р. страшною історичною помилкою. Розпад української родини Люборацьких відсилає до головної психологічної проблеми колоніальної епохи — втрати національної мужності.

Глибоким дослідником українського колоніального онтогенезу, що формує протилежний до депресивного садистський імпульс, постає Панас Мирний в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875). Головний народний персонаж Чіпка Вареник поданий у становленні свого психохарактеру, а у зрілому віці нагадує бунтівливого демона — типового героя романтичного дискурсу. Інтроекція материнського образу в онтогенезі Чіпки відбулася у ситуації палкої ненависті, яка сформувалася на основі раннього синівсько-материнського конфлікту: несвідома мати не розуміє вільнолюбну вдачу сина, а її емоційне «виховання» нагадує садомазохістські сюжети Марка Вовчка, тобто «виховання» несвідомо відтворює модель авторитарного биття: «Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу таки боявся матері, а далі — звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила… Ой злий же він був тоді! Ой лютий! Він би — зміг — матері очі видрав або сам собі що заподіяв, якби не баба… А то вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне, бувало, його умовляти, та словом, як повивачем, зів’є… За те Чіпка любив бабу, душі не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав… Од бійки то сховається, то втече; а послухати — не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала…»[415]. Материнський авторитаризм при відсутній батьківській фігурі стимулюватиме в обдарованій натурі Чіпки активізацію деструктивних імпульсів на основі зневаги до будь-якої наруги над собою. Авторитарній у своїй несвідомості матері протистоятиме духовний образ баби, яка намагатиметься конструктивно зібрати Его Чіпки навколо батьківського образу Бога. «Бог — батько, — навчає Чіпку баба. — Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже… Ото як побачить, що сатана умішується у його святе діло, почина світом каламутити, — то й шле святого Ілію на вогняній колісниці убити сатану… Ото як Ілія котить, то грім гримить; а як стрільне вогняною стрілою — то блискавка заблище… Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго — й він добрий. Бог-батько… на світі нас держить і хлібом годує…»[416]. Батьківський образ Бога формує перший моральний страх Чіпки: «Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукає на Ілію — карати злого!.. Котить Ілія — небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу… Ось шкваркнуло… вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймає Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі… Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче:

— Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то і й бог мене не поб’є… А отих дітей, що мене били та проганяли, — тих бог поб’є, бо вони злі!.. Я буду добрий, бабусю…»[417].

Про українську натуру Чіпки свідчить латентна фаза дитинства, коли він пристрасно дошукується істини. Але смерть баби породжує перші сумніви щодо Бога. Його лякає думка, що смерть також від Бога: «Смерть від Бога?…темна німота… черви… все від Бога??! Господи Боже! Невже це треба?..»[418]. Налаштована на потойбічне українська душа Чіпки починає чути голоси з психічної пустоти: голос покійної баби кличе його, він зривається серед ночі і біжить на той голос, не відаючи, куди біжить. Ця невдала спроба пізнати смерть залишає на його обличчі похмурий слід: «Бабина смерть загадала йому загадку, котру він ніяк не міг розгадати…»[419]. Саме ця позиція пізнання в онтогенезі (Чіпка переймається не пізнанням сексуальності, а пізнанням смерті) свідчить про характерний для українського народного світу психотип асексуального мазохіста.

Відсутність в онтогенезі «байстрюка» Чіпки батьківської фігури проектує її у своєрідну міфологізовану фігуру. Коли Чіпка думає про свого бунтівливого батька, відданого в москалі, то батьківський образ, як і образ покійної баби, виринає із психічної пустоти містичним «чорним вороном». Мати дивиться на незрозумілого їй сина і плаче. Але він не бачить її сліз: перед його очима у цей час «чорним вороном» витає батько і розмовляє з душею сина, що асоціативно нагадує сюжет «Гамлета» В. Шекспіра. Зрештою, батьківське містифіковане начало закликатиме його до помсти. Панас Мирний звертає увагу на Чіпку в час цього страшного самозаглиблення: «Якби його так намалювати, сказали б: то не чоловік сидить, то — сам сум!»[420]. Такі похмурі чоловічі образи, одержимі пошуком втраченої істини, постануть згодом у новелах В. Стефаника.

Унаслідок зсуву материнського образу в народній українській мужності формуватиметься несвідома помста. Такий однобічний онтогенез, що поступово маргіналізує лібідозні імпульси, є основою гайдамацького психотипу, в якого одержимий пошук істини формує несвідоме бажання подолати зло й веде до його помноження.

Замінником батьківської фігури в онтогенезі Чіпки є дід Улас, який відіграє амбівалентну роль у його світоглядному формуванні. У романі щодо цього є характерний епізод дитинства Чіпки (розділ «Жив-жив!»). Чіпка пасе зі своїм другом Грицьком і дідом Уласом громадську отару. Дід розповідає хлопцям про страшний гріх, який ходить серед людей, — гріх братовбивства: «Бач! У брата он те й друге, а у мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата, — добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка… Ріже — забув і думати, що йому на тім світі буде!.. Лихий його путає — він і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!