Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

українськими «батьками» П. Куліш завершує «синівською» солідарністю з ними, що означає не лише символічне продовження їх «роботи», але й набуття власної батьківської мужності, яка формується в дусі архетипного українського святого Збору. Для імперії Куліш став небезпечнішим, ніж Шевченко, адже це був перший український аналітик, який усвідомив і наголосив значення незалежного національного світогляду в контексті загальнолюдських цінностей. Витіснення Куліша з історії української радянської літератури XX ст. було закономірним жестом імперської психополітики, що утверджувала російську революційну едіповість з комплексом батьковбивства і братовбивства.

Протягом 60—80-х років Куліш здійснив воістину «едіповий» подвиг в українській літературі, спрямований проти імперської системи. Образ козака Байди з його «Драматичної трилогії» адекватний образу Мойсея з однойменної поеми Франка. «Український лицар „сумного образу“ — козак Байда в „Драматичній трилогії“ Куліша є автобіографічний, — відзначає М. Зеров. — Його життєві шугання з краю в край нагадують власний шлях Куліша в 60—80-х рр. Лицар Байда, не знайшовши на Україні ґрунту для правдивого, прямодушного козацтва „лицарства“, кидається думкою то до москаля, то до турчина, то до ляха, щоб кінець кінцем прийти до розчарованого висновку, що народився він занадто рано»[403]. Подібне відчуття невіднайденості у своєму часі дає епіграф до «Паломництва Чайлд Гаролда» (1809) Дж. Байрона: «Світ нагадує книгу, і той, хто знає лише свою країну, прочитав у ній лише першу сторінку. Я перегорнув їх досить багато і всі визнав однаково поганими. Цей екзамен не минув безслідно. Я ненавидів свою батьківщину. Варварство різних інших народів, серед яких я жив, примирило мене з нею…»[404].

Реалістично-романтичний ідеал Держави Куліша, поставши у формі аристократичної структури, відповідав також ідеалам західноєвропейського пошуку. Коли революційними романтиками формувався демократичний ідеал суспільства, французькі реалісти, як і В. Скотт, серйозно засумнівалися в демократії (Стендаль, Бальзак). Так, Стендаль у романі «Червоне і чорне» (1830) через шлях головного героя Жюльєна Сореля звертав увагу на загрозу деморалізації суспільства на основі ідей про рівність, коли втрачається внутрішній кодекс честі, тотально ігноруються аристократичні цінності. У циклі соціальних романів «Людська комедія» (1842) О. де Бальзак, показуючи історичну приреченість національної аристократії, прагнув утримати її значущість в історичній пам’яті. «Я пишу, — зізнавався він, — у світлі двох вічних істин — релігії і монархії». Тому Бог і Король у його дискурсі втілювали монотеїстичну цінність аристократичного вибору. Невипадково у нашому часі він знову актуалізований в альтернативній романізованій міфології англійського письменника-аналітика Д.-Р. Толкієна[405]. Однак втрата аристократичного коду, орієнтованого на монотеїзм, була тісно пов’язана з наступом імперіалізму в Європі. А монотеїзм передбачав національну родинність, що зберігає його в сімейній традиції.

Д. Чижевський невиправдано звів П. Куліша до «типової романтичної людини», яка прагне постійного руху, постійних змін, що призводять до катастроф і трагедій[406]. Деякі сучасні дослідники так само необгрунтовано вбачають іманентність української літератури винятково в романтичній природі[407], не зауважуючи, що це «оскоплення» реалізму сформовано у системі імперської психологіки на основі психоісторїї російської літератури. Так, І. Смирнов у моделюванні психоісторії російської літератури виявляє, що в Росії (єдиній із європейських країн) кастраційна творчість, романтизм Пушкіна є зразковим прикладом універсальності, тобто геніальності. У такій історико-літературній стратегії, спрямованій на першоцінність романтизму («У рамках кастраційної культури кастрація втілює всезагальний принцип, що не дає змоги строго відрізняти екзекутора і жертву»[408]), зацікавлений імперіалізм. Тому зведення української універсальності до романтичної природи означає не лише злиття імперсько-колоніальних психоісторій (російської та української), а й різних психотипів на основі фіксації кастраційного комплексу. Українська психоісторія засвідчує хибність цього емоційного уявлення. У класичному полі української літератури продуктивно поєднуються реалізм і романтизм, а їх органічну єдність тотально розщеплює ідеологічний імперський дискурс у XX ст.

Українське класичне розв’язання едіпової ситуації дає підстави говорити про зняття опозиції між «каструючим» і «кастрованим», але не через кастраційний оптимізм[409], на який посилається І. Смирнов у психоісторії російської літератури, а власне через едіпів оптимізм, який має місце в психоісторії української класичної літератури і пов’язаний з нарощуванням принципу реальності, що веде до примирення «сина» з «батьком» заради національної державності.

Не довіряючи «черні», «кривавим розбишакам» — одержимій інстинктом масовій свідомості, що руйнує державницький «духовний правди храм», виступаючи проти бунтівливих маргінальних шляхів з їх демонічним інфантильним індивідуалізмом, П. Куліш обстоював організовано-культурне протистояння «критически мыслящих личностей», тобто мужній індивідуалізм, що прагне до соборності аристократії, створення, за словами М. Грушевського, «античного Амфіону». Повертаючи українську свідомість до принципу реальності, аналізуючи колоніальну ситуацію, її причини і наслідки, Куліш переводив її на новий етап пошуку української аристократичної державності — шляхом критики маргінальної перверсивної державності.

Пропаща народна мужність у романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Основою реалістичного, об’єктивного аналізу стала не окрема особистість (як це було в результаті суб’єктивного підходу демонічних романтиків), а сім’я як основа великого соціального організму. Утримання імперської сім’ї ґрунтувалося на розщепленні національних. Тому розпад імперій виявив катастрофічну порожнечу індивідуальної сім’ї. Так, на основі аналізу сім’ї, яка втрачає свій свідомий стрижень, О. де Бальзак проявив імперський суспільний механізм Франції. Відштовхуючись від Бальзака як «батька натуралістичного роману», Е. Золя продовжив дослідження імперського детермінізму на основі аналізу сім’ї з перверсивними ознаками. Серія його романів, покликаних перетворити соціологію на розвінчальну для імперії фізіологію, мала для реаліста, котрий запроваджував науку (дослідження) в літературу, характерну назву — «Ругон-Маккари. Природна і соціальна історія однієї сім’ї в період Другої імперії», де кожний герой формував Імперію, а вона — формувала його. Виродження сім’ї символічно виражає сутність імперії, яка структурується через систему різноманітних збочень (сексуальних і соціальних).

Аналізуючи рецепцію України в Західній Європі XI–XVIII ст., що постала на основі розрізнення України-Русі з Московією, Д. Наливайко звернув увагу, що наприкінці XVIII ст. почався активний російсько-імперський процес розчленування українського суспільного організму, «щоб вкорінити в свідомості європейців стереотип уявлень про Україну як російську провінцію»[410]. Коли на українські землі була поширена загальноімперська російська суспільна модель, «було введене кріпосне право у його найтяжчих формах»[411], це стало головною руйнівною силою для української сім’ї. Почався один із найпохмуріших періодів в українській історії, внаслідок якого вона випала з європейського розвитку[412], адже Європа не знала перверсивного кріпацтва.

Оскільки перші несвідомі лібідозні бажання зароджуються у сім’ї, то імперське суспільство робило все, щоб роз’єднати любовний зв’язок дитини, передусім сина з національною сім’єю, першими лібідозними об’єктами, батьком і матір’ю, щоб спрямувати це лібідо в імперський світ[413]. Символічно, що головним сюжетом в українській реалістичній прозі постане руйнація української сім’ї, яка означатиме руйнацію національної об’єднувальної сили, закладеної в традиції. Тому імперській психополітиці руйнації національного світу активно протистояв український письменник своїм опозиційним до російсько-імперського