Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У тому запитанні, у його голосі не було ні докору, ні помсти, а вчувся тяжкий жаль — шкода пропащого брата…»[433]. Цей спокійний докір і співчуття до «пропащого брата» формують народне моральне ставлення. Тому символічне завершення роману відсилає до усвідомлення української реальності часів Панаса Мирного. Оскільки писав він народний роман («роман з народного життя»), то в ньому важлива думка народу, що в кінці роману нагадує хор грецької трагедії, адже йдеться про «страшного чоловіка» серед людей, кожний з яких усвідомлює власну причетність до злочину. Тому коли в українське село заводять арештованих злочинців, показовою є людська солідарність: «Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання — кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню… Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідними й не рідними». Тільки непокірний Чіпка залишається поза народним «тілом»: «Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд… Не знайшлося душі, щоб підійшла до нього — попрощалася…»[434]. Проте друг дитинства Грицько таки не витримав і крикнув йому навздогін «Хай тобі Бог помагає на все добре!», а його дружина Христя, заливаючись сльозами, випрошувала у Бога для пропащого Чіпки помилування.
Важливим в романі є прихований характер едіпового конфлікту, коли пригнобленій і депресивній національній мужності протиставляється імперська весела мужність. Завершується роман символічним прибуттям в українське село російського пана, який приносить сюди веселе пияцтво і розпусту. Російське панство символічно розміщується у палаці тієї сім’ї, яку вирізав Чіпка: «А посеред села, насупроти похилої церковці, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу у ставкові води поновлений палац — у позолоті, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пісок — перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, председатель, банкір, заводчик-саховар — Данило Павлович Кряжов. І як тепер весело в тому палаці! Які бувають там гулянки… Тепер уже не з одного, не з двох якихсь повітів, а з цілої губернії саме спинкове панство, саме найзаможніше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й щедрого хазяїна…»[435]. Символічною є і доля Чіпчиної хати: ця страшна пустка, від якої «відхрещувалися» селяни, буде куплена у казні за безцінок давнім знайомим російського пана — «жидом Гершком», який робить у ній шинок. Якщо вдатися до історичних подій, то саме в цей час Росія масово переселяла в Україну євреїв, щоб відвести від себе палку й несвідому народно-гайдамацьку українську душу. Отже, завершення роману Панасом Мирним похмурими українськими веселощами у жидівському шинку («Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, бенкетує тут п’яне море темної простоти…»[436]) вказує на нову стратегію «звеселяючої» імперської психополітики.
Про те, що в романі Панаса Мирного йдеться не про звичайного патологічного злочинця (як, наприклад, у сучасному письмі О. Ульяненка), свідчить його друга частина, яку І. Білик називав «проклятою частиною», адже в ній реставровано генетичну пам’ять українського роду за сто років неволі. Без цього повернення в минуле, без його декорацій психічна катастрофа Чіпки не набула б такої національної масштабності і скоріше нагадувала би собою психопатологію, «а не драму сучасну»[437]. Філогенетичну настанову роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» особливо загострив І. Білик, вказавши на необхідність психогенезису національного розбійництва «с мировой точки» (з погляду загальнолюдських моральних цінностей), а не з погляду «разбойнического притона». «Вся моя слава — Україна, — писав Панас Мирний, — якби я їй добра, хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я зміг показати безталанную долю життя людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі — то б моя слава була і моя надія справдилася»[438].
Отже, активний садизм у формі гайдамацького гніву виникає як форма психічного захисту від руйнівного інстинкту смерті. «Гайдамацтво» у ситуації колоніального пригнічення стає своєрідним виходом бунтівливого національного несвідомого. Маючи реального прототипа образу Чіпки, Панас Мирний намагався заглянути «глибоко-глибоко» у це національне явище: «Як такий мирний пахарський побит з його поетичним почуттям, з людяністю викинув з себе такого злющого зарізяку, котрому нічого проткнути ножем горло маленькій дитині, коли воно, прокинувшись, начало у колисці кричати; котрого організаторські сили були такі, що зумів за невеликий час згромадити цілу ватагу усякого люду і за півроку вирізати з нею по двадцять душ в Зіньківському, Полтавському, Миргородському, ще либонь й у Переяславському повітах?»[439]. Отже, роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» явив реалістичне висвітлення національної духовно-психологічної катастрофи в умовах колоніального гніту, що означало несвідоме переродження української мужності: моральний мазохіст під тиском кріпацького гноблення і в чужій національному світу перверсивній суспільній структурі стає злоякісним садистом.
Якщо національне братовбивство породжує своєрідного «москаля-чарівника»[440], який приїжджає «розвеселяти» понуре українське село, то іншого роду продовженням цих «веселощів» є роман «Повія» Панаса Мирного: роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» образно подає пропащу українську мужність, «Повія» — пропащу українську жіночість в умовах російського посткріпацтва.
Психологічна основа російського імперського суспільства, тобто ерогенний і амбівалентний садомазохізм, сприяє розвитку проституції. Про цю суспільну тенденцію, жертвами якої є українські дівчата, сигналізує класична українська література, починаючи від Т. Шевченка, у творчості якого образ покритки займає центральне місце. Те, що цей образ аналітично осмислюється на новій реалістичній стадії психоісторії, цілком закономірно. У романі «Повія» розпуста і розвал сім’ї — типове суспільне явище посткріпосницької Росії. Характерно, що після ліквідації кріпацтва «повій тих наплодилося»[441]. На цьому тлі немало заможних українських сімей, позбавлених органічної духовності, морально розпадаються на основі деградації батьківської фігури: заможний Грицько Супруненко кидає сім’ю і йде до сільської шлюхи Ївги у пошуках ерогенної насолоди, крамар Загнибіда вбиває свою дружину через сексуальну пристрасть до молоденької наймички, багатий
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури», після закриття браузера.