Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Нерви. Звичайно, проте свідомість, що мої нерви дають знати про себе, неприємна мені.

На великім, як місяць на небі, вокзальнім годиннику раптом сіпнулася стрілка і відразу проскочила кілька хвилин уперед. Час нетерпеливиться. Можливо, навіть ображається за мою статичність.

Беру себе у віжки. Здається мені, що намотую їх довкола рук, ніби Орися, дружина мого кузена, коли править кіньми.

Вйо, конику, вйо!

Випинаю груди, як на фізкультурному параді, і маршовим, наскільки це дозволяє мені натовп народу, кроком просуваюся до виходу.

З вокзальних тунелів потрапляю на осяяну сонцем площу, наче на широку поляну.

Чому збрехала я, що збираюся вивчати медицину? Чому не стати мені архітектором і не будувати вокзалів-палаців з пишними привокзальними площами!

«Вйо, — підганяю себе, — вйо! Коні не повинні фантазувати. Коням треба думати про стайню і обрік».

Поспішаю (?!) разом з іншими до трамвая. Куди? Логіка підказує мені центр.

Надійним у моїй ситуації здається мені вже саме звучання слова «центр». У трамваї намагаюся тримати себе, як людина бувала: не запитую про ціну квитка, не витягаю шиї через вікна трамвая (хоч, власне, хочеться так зробити), не розглядаю надто співпасажирів.

Ось і центр. Прямокутна ратуша з прямокутною вежею, яку, напевно, тут називають «оком міста». Вежа зверху обведена балкончиком, по якому ходить чоловічок. Якби це могло бути доступним, я б хотіла з позиції того чоловічка подивитись на базарну панораму на площі довкола ратуші.

«Славо, Славо, — вчувається мені поміж людський гомін голос моєї мами, — і тут не покидає тебе твоя легковажність».

Це не легковажність, а цікавість, мамочко. Невже ж і справді Львів щодня поїдає таку масу городини, набілу, м'яса і хліба? Притому все це тут яскраво кольорове. Морква мало що не червона, листя шпинату наче полаковане, таке блискуче, таке соковито-зелене, масло жовте до підозріння, яблука (в цю пору!) наче вимальовані, зріз шинки рожево-білий, ніби на вивісках м'ясних крамниць, а квіти! Як їм бути? Вони ж такі вразливі до часу. Невже ж до вечора люди справді розкуповують всі оті відра нарцисів, фіалок, тюльпанів, конвалій, черемхи?

Випадково заблуканими в цій базарній метушні здаються фігури Посейдона і Діани над ринковими фонтанами, біля яких перекупки відсвіжують городину і квіти.

Вигляд апетитно виставлених напоказ м'ясних виробів по столиках під брезентовими парасольками примушує жвавіше працювати слинні залози.

Міцніше у жмені затискаю калитку з кількома злотими. Ні! Ні! Не дам себе спровокувати бестії в мені. Шиночка і ковбаски не для таких, як ми з тобою!

Десь на лавочці малолюдного скверика я тебе нагодую сьогоднішнім хлібом з смальцем, що його захопила з дому, напою чистою содовою водою за п'ять грошів, і, як на перший день, буде з тебе досить.

«Але чому десь аж у сквері? Чому не зараз?» — зчиняє бунт бестія. Щоб заспокоїти її, виймаю з чемоданчика хліб, перекладаю його в кишеню плаща, навпомацки розминаю і, відламуючи по шматочку, кладу в рот, начебто годую ворону.

Як вульгарно! Боженьку, як вульгарно і як правдиво! Напхана кишка приносить і виразно моральне задоволення. Тепер мою увагу притягає неїстівне. Задивляюся на двох кам'яних левів перед входом до ратуші, з гербовими фоліантами в лапах.

Ці кам'яні леви, яким, напевно, вже дуже багато років, боронять і досі честь міста, доводячи власним «живим» прикладом орбі ет урбі[78], що місто це взяло своє ім'я не від глини[79].

Від ринку на схід і захід, північ і південь тягнуться вузькі, забруковані стародавніми кам'яними плитами тінисті вулички. Хочу пригадати собі бодай щось з того, що колись розповідав мені татко про архітектуру Львова, проводжаючи мене по місту. Стоп, Славо! Чи не про цей будинок на ринку, де міський музей, розповідав татко, що його побудував італійський архітектор, якийсь Петро Барбон, для патриція з Кріту, на прізвище Корнякт. Татко говорив тоді, що той будинок — це один з найкраще збережених зразків стилю ренесанс у Львові. Аркове подвір'я, характерний довгий балкон, спертий на кам'яні консолі, аттик на покрівлі, з королями і шістьма лицарями в поклоні.

На цьому ринковому прямокутнику показував мені татко (а як він любувався ними!) чистісінькі зразки стилю барокко і рококо. Та в моїй пам'яті тепер зовсім переплутались спіральні колони, еси-флореси[80] з кам'яними вазонками та відгодованими ангеликами… Власне, яке мені діло до стилів, коли я не знаю, під яким дахом ночуватиму сьогодні? Куди далі? Та в моїм становищі хіба не однаково куди? Під першою-ліпшою вулицею, своїй долі назустріч.

Поки що моя доля, очевидно, вирішила перша привітати мене. З вулиці Сербської вибіг хлопчина і стривожив повітря своїм високим голосом: «Вєк нови», «Кур'єр цодзєнни», «Газета поранна».

Пробі! Так це доля моя гукає мені, щоб я часом не відстала від неї.

Бо й справді, що простіше, як купити кілька газет і на останній сторінці поміж оголошеннями «Вільні посади» пошукати щось відповідне для себе.

Тримаю газету з таким трепетом, начеб схопила за рукав саме щастя.

Ага, нарешті!

Газети ще зовсім свіжі, навіть липкі від фарби. Це дає мені підставу сподіватись, що ніхто ще не встиг перехопити мою посаду. Накидаюся на оголошення, наче несамовита. На жаль, з першого ж погляду зауважую, що рубрика «Шукають праці» незрівнянно більша від тієї, що під назвою «Вільні посади».

Перебігаю очима «Вільні посади» у трьох газетах і не знаходжу нічого, що підходило б під мої спроможності. Так. Доля цим разом повелася зі мною не зовсім галантно. Замість того рукава (по якому я гадала дібратися до її руки) залишила мені у жмені три липкі, смердючі фарбою, задруковані згортки паперу.

Отже, газети пропонують працю управителеві маєтку з добрими рекомендаціями (виймаю олівець і ставлю хрестик на цьому оголошенні), бухгалтерові з знанням американської подвійної бухгалтерії (і це закреслюю), працівникові нафтової промисловості з співпаєм на три тисячі (роблю хреста) і рахівникові в кооперативі сільського промислу «Сила».

А далі що? Далі перш за все не занепадати духом. Мій здоровий розсудок і з цієї ситуації вміє знайти вихід; газети ж ті виходять щоранку. І щоранку приносять з собою по дві-три вільні посади. Не пощастило сьогодні, пощастить завтра, а не завтра, так післязавтра.

Як це завтра? А як має бути з нічлігом сьогодні? Нічліг? Ха-ха-ха.

Сонце тільки викотилось на небо, місто тільки що протерло заспані очі, я ще не наїздилася досхочу львівськими трамваями, переді мною ще день, наче озеро, якому не видно другого берега. Куди ж мені