Читати книгу - "Таврований"

Точно в тюрмі, він довго крокував з кутка в куток невеликої кімнати, заклавши руки за спину. Їх вже не стримували наручники. Але спробуй позбутися звички. Домашні йому не заважали. Вони розуміли: минуле не одразу відпустить його.

Коли зовсім втомився, сказав синові:

— Радя. Збігай в кіоск. Принеси свіжих газет. Давно не читав.

Переглядав «Правду», «Известия», «Комсомольскую правду». З усіх газет на нього дивилося усміхнене обличчя вусатого вождя. Йосип Віссаріонович махав з фотографій ручкою, злегка схиливши голову, наче б примовляв: жити стало краще, жити стало веселіше.

— Напевно, у нього запаморочення від успіхів. Суцільні перемоги в країні, — подумав Семен Васильович.

Він пробіг заголовки та окремі статті газет. Вони вже не згадували про лютневий 1937 року пленум ЦК ВКП (б). Про боротьбу з ворогами народу, здається, забули. Начебто, і не було нічого. Газети писали про початок Другої світової війни і мирні договори з Німеччиною. Про приєднання до Радянського Союзу Прибалтики та Західної України. Починалися нові славні справи.

Морозне повітря здригалося від церковного дзвону. Він розносився по вулицях стародавнього Путивля. Звучав далеко за його межами: в заплавах Сейму і Любки, в нескінченних заливних луках, в змішаних і хвойних лісах, в довколишніх селах і хуторах.

Скуштувавши різдвяної каші, сім'я Руднєвих потягнулася на дзвін. Вийшла на центральну вулицю, завалену кучугурами снігу. Була прочищена лише проїжджа частина та під'їзди до одноповерхових будиночків з металевими дахами, засипаними снігом, з відливами, зі стінами, побіленими вапном, з невеликими вікнами, які, немов крила, обрамляли відкриті дерев'яні віконниці.

Перед ними постав величний Благовіщенський собор. Білою кам'яною казкою височів він за широкою цегляною стіною.

Собор у всій своїй пишності виднівся за декількома обмерзлими деревами, які не могли приховати величну будівлю. Подружжя, завмерши, довго дивилося на архітектурну споруду.

Вона була зведена в неокласичному стилі. І вражала розмахами і строгими формами.

Нижній ярус являв довгасту будівлю з колонами перед входами. На першому плані другого ярусу височів широкий круглий барабан з невеликими колонами між напівкруглими вікнами. Його вінчав такий же широкий золотий купол, з нарізними цегляними колами між цим куполом і барабаном.

Зверху купола піднімався маленький барабанчик з кулею, на якій виблискував золотом хрест.

Основний купол оточували симетрично розташовані чотири його копії поменше.

З іншого боку першого ярусу прямо з даху піднімалася висока квадратна дзвіниця. В отворі напівкруглих вікон виднілися дзвони. Вони висіли на металевій перекладині.

Біля них в білому кожусі і чорній шкіряній шапці-вушанці звивався плечистий дзвонар. Він тягнув на себе то одну, то іншу мотузку. Дзвони відповідали йому урочистим передзвоном.

Семен Васильович не вірив у Бога. Але стояв перед храмом зачарований. Він зняв з голови хутряну шапку. Слухав мелодію і згадував батюшку Никодима. Намагався його зрозуміти. За що він зберіг йому життя. Як говорили в камері, своєму ворогові. Дійсно, такі, як він, комісари стріляли священнослужителів, відправляли їх на Соловки і в Сибір.

Семен Васильович повернувся до дружини. В валянках, теплій шубі, в шапці, покритій зверху пуховою хусткою, вона невідривно дивилася темними очима на собор. Слухала музику дзвонів.

— Не збагну, Ньома! Чому він поступився мені нарами, чому вигрібав окраєць хліба з кишені, щоб врятувати червоного комісара, а самому загинути?

— Ти знову про Никодима?

— Не можу забути.

— Тому, що релігія закликає до терпимості, тому, що він побачив у тобі добру людину.

Семен Васильович, без шапки, теж у валянках і теплій шубі зустрівся поглядом із жінкою. Її карими очима, які дивилися з-під чорних повік широко і відкрито. Її смугляве обличчя зарум'янилося від морозу. Губи застигли в німому питанні.

Від спогадів про Далекий Схід подружжя відвернули сини Радій та Юрій. Вони вже встигли кілька разів з'їхати зі сніжної гірки і звали батьків на справжню гору.

Дзвонар на високій білій дзвіниці продовжував грати з дзвонами, мелодія летіла над містом. Над його одноповерховими і двоповерховими будиночками. Зливалася з мелодією інших храмів.

Руднєви пішли в сторону базару. Їм зустрічалися тепло одягнені, усміхнені люди, з якими нічого не могли зробити ні революція, ні Громадянська війна, ні голод, ні важка підневільна праця. Вони продовжували жити своїми маленькими щоденними турботами і посміхатися снігу і зимі.

Семен Васильович одів шапку, взяв Домну Данилівну під руку. Наказав хлопцям не тікати від них.

Зустрічні чоловіки задивлялися на струнку фігуру Домнікії Данилівни, овал смаглявого обличчя з чорним волоссям. Їх вражав дзвінкий соковитий голос ще досить молодої жінки. Їм здавалося, що ця пара не бачила в житті нічого поганого. Їм здавалося, що її шлях був вистелений трояндами, вони не зазнали важкої фізичної праці і безпросвітної бідності.

Хлопці гралися, спускалися на санчатах зі снігових гірок і хвостом тягнулися за батьками.

Зупинилися на базарній площі. З правого боку вулиці розкинувся з численними допоміжними приміщеннями один з найстаріших у місті храм Воскресіння Господнього.

Квадратний перший ярус з численними дрібними деталями, над яким височіли куполи церкви та дзвіниці. Вражав розмірами шестигранний за формою барабан церкви з колонами. Він переходив в барабан такої ж форми поменше, який вінчав ще один барабан з кулею, на якій височів хрест.

Набатом гуділи дзвони. З храму доносився голос святого отця. Співав церковний хор. Різдво Христове, незважаючи на заборони і навіть прямі погрози, у місті відзначали з розмахом.