BooksUkraine.com » Сучасна проза » Чому я не втомлююся жити 📚 - Українською

Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

125
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Чому я не втомлююся жити" автора Ярослав Йосипович Мельник. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 68
Перейти на сторінку:
не розуміючи, що відбувається.

Речі — вони раптом стануть дуже значущими, щойно дружина закриє двері у відповідь на мій крик. Я вигнав її — свою дружину! Тому що вона вбила моїх жінок, мою дитину, мою літню даму — їх немає більше, нікого, а я сиджу, як дурень, за столом, і тихо ненавиджу німі речі. Що вона зробила, як вона наважилась? Чому все мовчить навколо? Чому всі вважають, що я дурень, нікчема — кожна канцелярська кнопка на столі вважає себе вищою за мене. Великим пальцем я втискаю кнопку в дерев’яну м’якоть підлокітника. Гладка поверхня капелюшка, що виступає, мене дратує.

Я злий чомусь — злість наростає, і, згадуючи, як я кричав на дружину, я радію. Тепер вона довго не зайде до мене, я знаю: вона зрозуміла, що тут сидить зла істота, її ворог. Я дав їй це зрозуміти. А якщо вона зайде ще раз, все ще вірячи в мою доброту, в те, яким я був вчора, біля озера, — я підійду і скажу їй:

— Ти! Іди звідси, чуєш? Я не хочу тебе бачити — ти це зрозуміла? Іди геть, залиш мене!

І якщо вона відразу не піде — я підштовхну її до дверної рами і зачиню двері. Я зігнорую її рух рукою мені назустріч, її бажання обійняти, притулитися до мене. Я не буду дивитися їй в очі — в них живе моя совість: те, чого вона очікує від мене. Але я обману її очікування. А якщо вона скаже: «Згадай, Ігорчику, як ти обіймав мене», — я затупочу ногами:

— Ні! Ти не смієш! Забирайся! Ти не смієш говорити мені цього!

А якщо вона все-таки обійме мене — я розірву її обійми, виштовхаю з кімнати. А якщо вона розплачеться? Якщо не встоїть проти мого зла? Тоді буде одне з двох: або я все одно зачиню за нею двері, з почуттям, що я останній мерзотник, або ж — скажу їй: «Пробач мені, чуєш? Я не хотів тебе образити, пробач». І я обійму її — і ми сядемо разом на дивані. Вона, звичайно ж, пробачить мене: ми так сидітимемо п’ять хвилин. Вона — задоволена, щаслива, і я — ненавидячи її ще більше, ніж якби виштовхав її, заплакану, геть. Через п’ять хвилин її мовчання я все-таки вибухну, виведений з себе дурістю навколишнього світу: ідіотською фізіономією телевізійного екрану, що витріщає на мене своє єдине потворне око, її рукою, по-дурному, наче вона не належить їй, кинутою мені на коліна. Я подивлюся на обличчя дружини, на її збентежене, в очікуванні моїх слів, розслаблене обличчя. Вона чекає. Чого вона чекає? Моїх ласк? Моїх подальших заспокоєнь, може — моїх сліз? За яким правом? Їй так хочеться — а що я можу їй дати? Чим я зараз жив, живу — чи думав я взагалі зараз про дружину, чи був я взагалі п’ять хвилин тому чоловіком, добрим сім’янином?

— Ігорчику... — шепоче вона: кого вона пам’ятає? І якщо вона досягне свого, піде, повністю заспокоївшись тим, що отримала мій рабський поцілунок біля дверей («Працюй, любий»), — я, залишившись знову сам, упаду на диван, проклинаючи себе і свою малодушність. Тому що ось щойно я остаточно продав дружині своїх жінок, і хлопчика в кутку, і літню даму — всіх людей, які вимагали моєї любові, моїх почуттів, щоб вийти з небуття, щоб дихати, жити, як живемо ми, як живу я, моя дружина. А тепер їх знову немає: я лежу обличчям в подушку. Їх ніколи, можливо, і не буде. Зате будемо я і моя дружина: ми скоро питимемо каву в затишній кухоньці — можливо, навіть будемо говорити про якісь наші як завжди нікчемні справи. За яким правом ми будемо жити, а вони — не будуть? Чому я повинен думати тільки про своє життя, про життя дружини, своєї сім’ї: ми жеремо, спимо, хихикаємо, знову жеремо. Це наше життя, наше улюблене життя.

Я підійду до вікна і буду барабанити пальцями по склу: навіщо мені моє життя? А якщо ось так: і я розмахнуся рукою від плеча, вдарю кулаком — проб’ю це вікно у світ, щоби знову втекти від себе, стати незрозумілим дружині, собі самому. Піти з закривавленим кулаком у ванну, шипіти від болю, послати до біса здивовану дружину. Що і кому я хотів довести? Якщо людина біситься з жиру — значить, вона ще не померла, не заснула остаточно: біс, можливо, єдине, що змушує людину бути богом, любити свободу?

І, зрозумівши це, я засміюся, тугіше обв’язуючи руку. Потім я буду сидіти у себе в кріслі з почуттям, що я можу робити все, що хочу. Що ніяка дружина — ніхто — не прив’яже мене, роблячи мені добро.


Отже, я не дамся в жодному разі — нікому в руки. Моя злість, моя неправедність — всього лише спроба відгородитися від близьких, від їх ненаситного бажання знищувати інших не менш живих людей, з якими я живу. Я знову почну писати цей роман — зберу всіх у цій кімнаті заново, і жалість більше не переможе в мені, хто б не з’явився на порозі.

— Йди! Не заважай мені!

Нехай тепер дружина думає, як хоче. Якщо вона мені зараз не потрібна — я не буду щадити її і прикидатися. Це більш підло і болісно вдвічі: всього лише грати люблячого, не себе. І завтра, і завжди я не буду щадити нікого. І якщо я навіть втрачу всіх — чи потрібен мені хтось? Чи не я навчився знаходити джерело сили у безсиллі самотності?

1 ... 42 43 44 ... 68
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чому я не втомлююся жити"