Читати книгу - "Все буде добре"

– Ясно.

– Прекрасно. А тепер заводь, поїхали. Нам треба ще знайти якусь нормальну забігайлівку. Я страшенно голодний!

– Я вдома! – крикнув Антон, зачиняючи за собою двері.

Однак на голос ніхто не обізвався. На кухні грало радіо, тож чоловік роззувся, скинув одяг і пішов на звук. Катя стояла біля плити, помішуючи щось у каструлі.

– Я вдома! – повторив чоловік, обіймаючи жінку.

Та обернулась і силувано усміхнулась.

– Я рада…

– Ого, жінко, що в тебе з обличчям?

Катерина усміхнулась, і її запухлі очі перетворились на щілинки.

– Здається, у мене алергія на кумин.

– Кумин? Боже, я навіть не знаю, що це таке, – усміхнувся Антон.

Було так приємно бачити його усміхненим, і так боляче знати, що… Катя відсторонилась.

– То така спеція. Їсти на столі. Мені треба вмитись, – вона вийшла в туалет.

Увімкнула світло, відкрила воду й утупилась у власне відображення. Волосся, зібране в пучок, якесь домашнє лахміття, запухлі очі від кількагодинного плачу. Тут будь-який чоловік при своєму розумі почне шукати коханку. Коханку…

Від одного цього слова в грудях защемило, і сльози самі навернулись на очі. Катя різко дала собі ляпас. Ану зібратись! Ще нічого не відомо. Це звичайні здогадки вкупі з самонавіюванням. Антон міг бути в бані, а трубку підняла секретарка. Він міг приймати душ після роботи. Це міг бути такий жіночо-чоловічий голос. Вона могла помилитися номером, урешті-решт. Вона ж не передзвонювала, не уточнювала. Усілякі казуси трапляються. Потім ще можна буде посміятися над цим непорозумінням. Катя усміхнулась, але вийшло трохи натягнуто. Антон її любить. На цій думці жінка хляпнула собі холодною водою в обличчя.

Коли вона вийшла, Антон саме завершив мити тарілку.

– Ну як ти почуваєшся? Краще? – запитав він, підійшовши.

Катя глянула йому в очі. Ну ось же він. Її коханий Антон. У них усе добре, а вона собі надумала чортзна-що. Жінка усміхнулась:

– Краще. Тільки кумину в цьому домі більше ніколи не буде. Як твій день?

– Не питай, – зітхнув чоловік. – Одне розчарування. Спершу Євгенович ганяв як дурного. Раптом виявляється, строки поставок горять. Хлопці з логістики щось намудрили, тепер прийдеться завтра виїжджати, щоби встигнути. Перти аж на Мінськ, тому задоволення буде ще те. А потім на СТО застряг, бо машина навідріз відмовилася заводитись. Мусив їхати маршруткою, – Антон скривився. – Як давно я не користувався громадським транспортом! Я вже й відвик від того «контингенту». Тому єдине, чого я зараз хочу, – це в душ і спати. Завтра рано вставати, може, хоч трохи відпочину… А ти як? – він нахилився до Катерини, але жінка відступила назад.

– Усе добре. Просто голова трохи крутиться… Ти йди в душ, а я зараз тут приберусь, мене попустить і приєднаюся до тебе.

– От же ж, клятий кумин, – Антон насупив брови. – Як побачу – весь повириваю, – він засміявся, поцілував Катю в щоку та пішов у кімнату.

Увімкнув музику, зібрав речі й зник у ванній. Жінка залишилася стояти на місці. Несмілива усмішка, яка трималась на її обличчі, нарешті зникла.

Він брехав їй. Антон брехав їй. Віктор Євгенович телефонував сьогодні Катерині, бо не міг знайти свого кращого працівника. Обіцяв голову відкрутити, якщо той не заведе окремий телефон для начальства, щоб завжди бути на зв’язку. Казав, що поїздка в Мінськ знову відкладається, бо замовник не виконав свою частину зобов’язань. А за дві години перетелефонував і вибачився за те, що накричав на Катю. Казав, що знайшов Антона, і той уже отримав по вухах.

Жінка скривилася, наче від зубного болю. Отже, він збрехав їй… Про все збрехав. Але нащо? І де тоді був, якщо не на роботі? І головне – з ким? Страшні картинки, одна гірша за другу, почали захоплювати свідомість, і жінка похитала головою, відганяючи їх. У поле зору потрапила їхня спільна фотографія на холодильнику, і Катя завмерла.

Це було кілька років назад, коли вони нарешті поїхали на море в Чорногорію. Катя, як зараз, пам’ятала: вони стояли на скелі, дивилися на безкрає море десь під ногами, вдихали запах надзвичайно свіжого повітря. Вона все боялась оступитись, вишукувала міцніше каміння під ногами, а Антон підійшов майже до самого краю й виглядав щось на горизонті. А потім обернувся, і його обличчя… Такого виразу Катя ніколи більше не бачила. Замріяне, упевнене, піднесене. Наче там, за горизонтом, побачив щось таке, чого шукав усе своє життя.

– Знаєш, – запропонував раптово, – зробімо фотографію тут?

І перш ніж вона встигла заперечити, узяв її міцно в обійми й націлився об’єктивом фотоапарата.

– Як думаєш, у нас усе буде добре? – запитав тихо на вухо.

– Гм… Так, думаю, що так, – розгублено відповіла Катя. – А чому питаєш?

У відповідь Антон поцілував її в шию, глянув на фотоапарат і натиснув клавішу спуску. Так вони й залишились у пам’яті: розгублена Катерина, усміхнений Антон і розкішна блакить Адріатичного моря на задньому плані. Кожного разу дивлячись на цю світлину, Катя розуміла, що ось вона, справжня любов, яка триватиме вічно. От тільки її персональна вічність виявилась дуже короткою. Сльози самі потекли по щоці, і жінка безсило сповзла на холодний кахель, обхопивши головою руками. Її світ от-от планував розлетітися на шматки.

Улюблений шампунь так і не привезли.