Читати книгу - "Все буде добре"

Від нього волосся одразу ставало настільки шовковим, що електризувалося до всього підряд. Але принаймні на нього не було алергії.

Наступними в списку були яблука. Тут супермаркет потішив: до вибору пропонувалися фрукти всіх сортів. Марія вибрала два найбільших. Що там далі за імпровізованим списком? Точно, кілька в томаті. Тут було без варіантів.

З дитинства Марія не могла забути цей гидкий смак. Хоча в селі часто ловили рибу (добре, що річка під рукою), але коли в універсам завозили кільку в томаті, усі бігли її купувати. Потім збирались усією родиною та ледь не урочисто відкривали банку. Переважно воно смакувало, як помиї – не зрівняти із щойно виловленим і добре засмаженим карасем, але ці консерви були атрибутом великого міста, тож смакові якості часто зневажалися. Це вже потім, коли жінка втекла за межі села, вона була здивована тим, що кілька в томаті всюди вважалася синонімом дешевої й доступної їжі.

Час минав, Марія росла, змінювались і її фінансові можливості, але раз на півроку її організм влаштовував бойкот і вимагав повернутися до родинних традицій. Тоді доводилось штурмувати супермаркети, щоб знову «засмакувати» кулінарний символ Радянського Союзу. Марія зітхнула й кинула бляшанку на дно свого кошика. Після десятихвилинного марафону туди ж упали зубна щітка, кокосова стружка та кетчуп. Певно, ця комбінація виглядала дуже дивно, оскільки продавчиня навіть уточнила:

– Це все ваше? – отримавши схвальний кивок, продовжила свою механічну роботу.

Напевно, їх навіть на співбесіді відбирають за критерієм «Не дивуватись дурості клієнтів».

Марія спакувала свої речі в пакет і рушила до виходу, коли її зупинив окрик:

– Вибачте, ви забули!

Обернувшись, побачила молоду жінку, яка несла їй кільку в томаті, забуту на касі. Марія усміхнулась, зробивши вигляд, що вона це паскудство дійсно забула випадково.

– О, дійсно! Дякую, що повернули! – вона вдячно кивнула, поклала кільку в пакет і здивовано зауважила, що незнайомка уважно її вивчає. – Щось іще?

– Ми знайомі? – поцікавилась жінка, і Марія раптом зрозуміла, що вже десь чула цей голос. Та й це обличчя видавалося знайомим.

– Не думаю. У мене хороша пам’ять на людей. – І раптом Марію осінило. Досі русяве волосся, такі ж великі очі й цей кирпатий ніс, через який із неї завжди сміялися. Не може бути! – Катя?

Очі жінки округлились.

– Марічка?

Не до кінця усвідомлюючи, що робить, Марія рвучко обійняла спантеличену Катерину. Наче світлі промені минулого вигулькнули з-за хмар. І, на щастя, кілька в томаті мала чисто номінальний стосунок до цієї ностальгії.

– І давно ти у Львові? – запитала Катя, коли вони нарешті присіли за столик у найближчому кафе.

– Я? Навіть не пам’ятаю вже, – Марія напружилась, але дійсно не змогла згадати. – Кілька років точно. Перед тим жила в Києві, ще раніше – у Москві, до того… Господи, уже навіть і не пригадаю, де.

– Добряче ж тебе життя розкинуло.

Марія усміхнулась:

– Є таке. А ти як? Давно із Бистриці поїхала?

– Скоро вже сьомий рік буде, – Катя задумливо відпила кави. – Ми назбирали грошей та й приїхали сюди. Купили квартиру неподалік і от якось так і живемо.

– Ми? – здивувалася Марія.

– А, так, – Катерина зробила великий ковток. – У мене є чоловік. Ну, тобто ми ще не одружені, але вже давно живемо разом.

– Ого, як цікаво! Я його знаю? Він із нашого села? – активізувалась Марія.

Думка про те, що Катруся може мати хлопця, ба більше – навіть жити з ним ось уже стільки років – це було дійсно цікаво. Мимохідь Марія спробувала згадати, а чому, власне, Катя ні з ким не зустрічалася, коли вони були малими, але так і не змогла.

– Ні, ні, ти його не знаєш, – швидко захитала головою Катя. – Він львівський. Ми з ним познайомилися випадково. Можна сказати, нас звела доля. І от якось так… А в тебе що? Є хтось? Хоча, чого я питаю? Ти ж завжди була в центрі уваги, ти вже, напевно, заміжня. Класно тобі… А я от усе не наважусь. Це ж така відповідальність. Стільки всього треба зробити, стільки передбачити. Та ще й гості, а святкування. Воно ж влетить у копієчку….

Марія відкрила – і закрила рот. Катя говорила швидко, перебиваючи сама себе, і чорнявка була вдячна їй за це. Адже що вона протиставить «звичайному жіночому щастю»? Як їй пояснити, цій звичайній милій русявці домашнього типу, те, що шлюб – це не завжди щастя? Що це кайдани, у які ти сам добровільно себе заганяєш, і те, що отримаєш натомість, ніколи не зрівняється зі свободою, яку втрачаєш?

– А ти як думаєш?

– Вибач, що? Я трохи задумалась, – вийшла із заціпеніння Марія.

– Я кажу: як вважаєш, чи дійсно потрібно запрошувати всю родину на весілля? Там же ж чоловік зо двісті буде з однієї лише сторони…

– Я вважаю, що це дуже ситуативно. Адже хіба багато радості тобі буде від того, що родина, яку ти бачиш уперше, буде об’їдати тебе на твоєму весіллі, а у відповідь подарує «Щєстя, здоровля і многая літа»? – вловивши заминку, Марія перевела розмову в безпечне русло. – А загалом, як там село? Буваєш там інколи? Щось змінилося?

– Та багато чого змінилося, – задумливо закрутила локон Катя. – Сердюки от померли. Від якоїсь інфекції. Думали, що то якийсь серйозний