Читати книгу - "Дожити до весни"

– Навіщо ви так зробили? – запитала, стримуючи сльози.

– Запитання тут ставлю я! Зарубай собі це на своєму допитливому носику. Але на перший раз прощаю і навіть відповідаю: я, старший лейтенант Петро Гунько, зробив те, що мав зробити. Зрозуміла? Ні? А мені пофіг, що тобі не зрозуміло. Перейдімо до любові, тобто до суті справи. Тебе разом із твоїм довбаним помічничком у майстерню послав Вольський? По що він послав? Що не встиг прихопити, втікаючи з рідної країни, як щур із корабля? Що ти там малавзяти? Що?! Кажи, бо ми все одно знайдемо, кожен сантиметр підлоги та стін розколупаємо і знайдемо. А не скажеш – тобі ж гірше.

Їм погрожували колонією, але Вікторів батько, голова передового колгоспу, підняв на ноги всіх знайомих і заколов не одного кабанчика, використовуючи свіжину як стійку валюту. Вітька на третій день відпустили. Організаторці «пограбування» присудили два тижні громадських робіт, де вона повинна була повністю усвідомити свою провину та перевиховатися. Її постригли майже під нульовку, одягли в засмальцьовану куфайку, взули в на два розміри більші кирзяки, вручили мітлу і змусили підмітати вулиці, прилеглі до управління міліції. Біля управління під склом висіла сатирична стінгазета з її карикатурою.

Вона так ніколи й не змогла позбутися комплексу, породженого пекучим відчуттям приниження, якого зазнала під час того міліцейського перевиховання. Те огидне відчуття ще довго змушувало її прокидатися посеред ночі, дивитися в темряву і плакати, плакати, плакати. Від сорому, від несправедливості, від безсилої люті, від неможливості щось змінити чи хоча б виговоритися, виплакатися комусь у плече. Не мала кому пояснювати, не було перед ким поплакати. Пізніше, коли гострота ганьби трохи згладилася, це гидке відчуття приниження, загнане в найглибші закутки пам’яті, просто тягнулося слідом за нею болісним шлейфом, переслідувало її – з року в рік, з року в рік…

Це були вже другі комсомольські збори, на яких розглядали її «обліко моралє». На них зібрався весь курс. Хуліганів, які зганьбили рідну альма-матер, затаврували гнівним осудом, але взяли на поруки. Змилостивилися, як з’ясувалося, знову ж таки тільки завдяки Вікторовому авторитетному батькові.

Адам зателефонував наступного ранку. Час його перебування в Луцьку доведеться скоротити – треба ще побачитися з приятелем у Києві. А поїхати з України не поговоривши з нею, він не може – ніколи собі цього не простив би.

Єва ледве стрималася, щоб не закричати з радості. Вчорашня зустріч з Адамом, її першим і досі єдиним коханням, – як грім посеред ясного неба. Заскочена зненацька та ще й під пильними поглядами цікавих свідків, вона не знала, як повестися, що говорити. Паралізував давній страх, що Адам звинувачує її в тому, що сталося, затаїв образу, не захоче розмовляти. Тому зробила превентивний хід і першою відмовилася від інтерв’ю. Цілий вечір пила заспокійливе, проте вночі так і не склепила очей. Уранці відчула, що мусить зустрітися. Мусить! Звісно ж, уже нічого не змінити, не виправити, він все одно ніколи не повернеться, не буде її Адамом. Але вона повинна розказати те, чого не змогла двадцять років тому. Тоді не встигла через його раптове зникнення. Тепер треба встигнути. Поки думала-гадала, як домовитися про зустріч, він зателефонував сам. Ніби почув її думки.

Ресторанчика, в якому Адам колись із таким розмахом витратив на неї весь свій місячний бюджет, уже не було – в осучасненому приміщенні розмістилися офіс приватної фірми та крамничка з усіляким побутовим дріб’язком. Зате неподалік з’явилося кілька нових. У найближчому до замку – тільки групка туристів, які зайшли на ранкову каву і, як ластівки до гнізда на стіні, приліпилися до вікна з видом на древні вежі. Мабуть, Адама та Єву також сприйняли за туристів, бо молоденький офіціант навіть привітався англійською. Та після їхньої відповіді українською одразу перейшов на рідну волинську говірку.

Нічне безсоння далося взнаки. Почувалася скутою, якоюсь недоладною, незграбною і підстаркуватою. Лише тепер замислилася, як багато й тяжко працювала і як мало думала про себе. Перед очима стояло сімейне фото Адама, власне, не так уся світлина, як випещене обличчя та впевнений погляд попелясто-блондинистої бізнесвумен. Мабуть, вона, Єва, програє цій ефектній американці. Авжеж, програє. Сіла спиною до вікна, щоб світло не падало на обличчя. Навіщо висвітлювати наслідки безсонної ночі та сліди прожитих літ?

Слова мляво складалися в речення. Речення – наче написані невмілою дитячою рукою. Сльози підступали до очей, і вона таки не змогла їх стримати. Розповідала про те, як прагнула допомогти йому, як була приголомшена брехливою публікацією, як шукала його в будиночку за містом, як ночувала під дверима майстерні, як чекала потім – година за годиною, день за днем, місяць за місяцем, рік за роком. Як не хотілося більше жити, бо не уявляла життя без нього. Чому він так несподівано зник? Невже й справді вирішив, що вона про нього таке…

Він дістав із вазочки блакитну серветку, згорнуту віялом, і взявся витирати їй сльози.

– Чого ти плачеш, Єво?

Господи! Все як тоді, під час першої зустрічі, на концерті джаз-бенду. Все, як тоді, і все уже не так. Зовсім, зовсім не так! Немає того чоловічого магнетизму, який з першої ж хвилини буквально рвонув її до Адама, немає тієї солодкої таїни, яка окреслювала дивний обрис першого кохання, немає очікування дива.