Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Часом я згадувала, як Лада в перший день навчання сказала, що я добре тримаю себе в руках. Я тоді думала, що просто гарно контролюю емоції, але з часом почала розуміти, що насправді я не мала, що контролювати.

Одного разу, коли ми сиділи в бібліотеці і робили домашнє завдання з історії Циркути, я раптом відчула сильний головний біль. Відвела погляд від величезної книги в шкіряній обкладинці, яку ледь донесла від одного зі стелажів, і роззирнулась. На столах, за якими працювали учні, а ще на стінах бібліотеки було багато канделябрів зі свічками, тому приміщення освітлювалось добре. Тільки дарвенхардці, що неквапом походжали то там, то тут, нагадували чорні тіні.

Дивно, але мені завжди здавалось, що підлога тут зроблена з червонястого каменю, але сьогодні вона раптом стала бляклою. Те саме відбулось і з дерев’яними стелажами та книгами на них — вони видались мені сірими. Я труснула головою, але нічого не змінилось.

— Чому тут усі книги сірі?! — нахилилась я до Лади. Та поглянула на мене збентежено. Заправила за вухо білявий кучерик.

— Що ти маєш на увазі?

— Палітурки книг… вони усі сірі. Ти не бачиш?

Лада похитала головою.

— Ханно, ти добре почуваєшся?

Я стенула плечима. Чомусь почувалась неприємно.

— Не знаю.

— Може, сходи до котрогось з вчителів медицини? До Ільяса?

— Не варто, — похитала я головою.

Лада погладила мене по спині.

— Ти просто дуже втомлена.

Я кивнула. Напевне, я дійсно дуже втомлена.

Наступного дня палітурки книг знову стали різнокольоровими: бурими, коричневими, чорними, білими.

Але десь за місяць я зрозуміла, що мої блакитні очі в дзеркалі іноді здаються мені сірими.

Я нікому про це не сказала.

У Сколісі не було канікул, розпорядок ніколи не змінювався. Хіба що влітку: коли ми з вчителями плавання залишали стіни школи і йшли до озера, що знаходилось неподалік. Це були найкращі дні мого життя в школі. Ми наче оживали — веселились, раділи, що покинули Сколіс бодай на кілька годин.

Але з часом і ця радість приїлась.

Я запам’ятала слова Купави, яка мало не щомісяця мала нового кавалера, що здавалось мені просто дурістю:

— Я не відчуваю, що жива, коли все стає нудним і звичним. А легкі романи — це єдина зміна, яку ми можемо собі дозволити в цих стінах. Кожен новий хлопець дарує якісь нові відчуття, хай навіть я його не люблю. А дехто дарує навіть пристрасть. Не подумай нічого, мені подобається твій Адам, але ви не виглядаєте ні закоханими, ні особливо щасливими після стількох років. Може, варто щось змінити?

Я не думала, що змінюватиму щось просто, «аби було». Я не бачила когось кращого за Адама в цих сірих стінах.

Проте слова Купави засіли мені в голові.

Не знаю, з ким там зустрічалась Ламія до школи, але на другому році навчання вона несподівано зійшлась зі Світиком, а Вишена кількома місяцями пізніше почала зустрічатись із Тихославом. Я б радше могла уявити, якби все було навпаки, і весела Вишена зустрічалась би з активним Світиком, а Ламія разом би мовчала з Тихославом, але, напевне, моя логіка не була завжди правильною, бо обидві пари здавались цілком щасливими. Хоч Вишена, я знала, більше любила Адама, а не свого хлопця.

Ну, та й нехай. Мені було байдуже. Напевне, мені було б так само байдуже, якби Адам мене покинув і пішов до неї. Хоч він не йшов. І я точно не могла сказати, чому. Він же, напевне, не був таким крижаним всередині, як я.

Часом мене нудило від себе.

Пам’ятаю, як одного разу на мене найшло просвітління — я неправильно виконала якусь вправу і Маїна, яка і далі навчала нас боротьбі четвертий рік поспіль, вдарила мене по потилиці. Сьогодні вона сама ходила поміж учнями — було дивним те, що нових помічників, які мали прибути вранці, досі не було. Заняття тривало вже понад годину.

Маїна та близнюки були єдиними вчителями, які викладали в нас усі чотири роки. Інші змінювались щороку. Хоча я б краще увесь рік ходила тільки до Ільяса, замість одного-однісінького заняття з близнюками…

Але…

…Голова моя мотнулась так, що я врізалась у плече однієї з дівчат, що стояли попереду. З носа заюшила кров.

— Витри кров і виконай вправу правильно, — скомандувала Маїна. Її біляве волосся було сьогодні з нотками сірини.

Вона почала сивіти?

Я послухалась. Правда, кров все текла і текла, тож виконати наказ виявилось не так і легко. Я закинула голову назад і тут же скрипнули двері, що вели в коридор. Краєм ока я побачила, як до тренувальної зали зайшло двоє хлопців.

— Хто такі? — запитала Маїна, вийшовши з-поміж рядів учнів.

— Я — Всевлад, а це мій товариш Бразд. Нас направили сюди з Дарвенхарду. До вас у помічники. Ви ж директор Маїна? — мовив один із хлопців. Я ризикнула повернути голову в попереднє положення, аби їх роздивитися.

Всевлад був вищим за мене десь на голову, мав чорне волосся, стягнуте в хвостик на потилиці, і такі самі чорні очі. Саме чорні — не карі, не просто темні. Чорнющі. Аж до моторошності. Повнуваті губи, високі вилиці, різкі розчерки смоляних брів, рівний ніс, засмагла шкіра. Його голос був низьким і приємним. Те, як тримався Всевлад, дивувало мене. Зазвичай помічники розмовляли з Маїною, трохи побоюючись. А він тримався під її пронизливим поглядом спокійно. Як з рівною.

Він мене зацікавив.

Його товариш, Бразд,