Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Усе тоді діялось у темряві. Чи таке взагалі можливе? День з’являвся лиш на хвилинку, але й тоді був шорстким, як полотняна білизна, як накрохмалена постіль у гуртожитку, як светр, котрий в’язали цілу осінь з килимної штучної пряжі. Сонце — величезна шістдесятиватна лампочка. Коли закінчувались уроки у школах, було вже темно, а потім робилося все темніше й темніше. Тьмяно освітлені пусті крамниці кидали жовті плями на мокрі тротуари. Півморок у трамваях, півморок за засуненими фіранками вікон квартир на Новоткі. Початок грудня. Варшава.

Мені весь час було холодно. На зупинках я марила про пухову куртку, але вона не існувала у цьому вимірі. Такі речі були з космосу, з якогось закордону, зі світу, який не можна було навіть уявити. У молочному барі біля університету, барі, який усі називали «Тарган», я замовляла півпорції овочів і налисник. Потім почувалася сп’янілою від переїдання. Чи мені ще стане на пончик? Коли я вже працюватиму — мріяла, — коли буду дорослою, влаштованою в житті жінкою, куплю собі цілу тацю пончиків — на Мархлєвського — бо там роблять найкращі. Їстиму їх спокійно і систематично, почну з того, який лежить на вершечку піраміди.

Волонтери на котрихось там зборах в актовій залі дістали спеціальні перепустки зі страйку, тому я могла виходити, була серед привілейованих. Гордо збирала зі столу для спання свої речі і сходила додолу, де черговий перевіряв моє прізвище у списку, а потім ключем відмикав мені двері. Я зупинялася на морознім повітрі, у раптовій тиші, у нерішучому світлі, яке ховало таємниці інститутського парку. Зникав шум розмов, звук пінг-понгу — ці монотонні удари об ламінати столів, глухий бренькіт гітари десь із-поза стін. Зникав клуб висушеного повітря, інкрустований пилом, який у всіх у нас був у горлі. Я дихала морозом. Мої пацієнти були моїми визволителями; вони робили мене вільною. Здалеку, з Праги,[2] давали мені відпущення гріхів, котре, як ангельський лист, летіло над містом через Віслу і опускалося на Ставках над моєю головою. Вогник Святого Духа. Я була обраною.

Я йшла до зупинки автобуса 111 і вже біля Пам'ятника дерев'яніла від холоду, але потім, коли автобус приїздив, я вмощувалась у ньому, як удома — ноги спирала на поперечці під сидінням, полами плаща огортала щільно клуби і стегна, піднімала комір і в комфорті власного подиху, який зігрівав мене, сунула містом, як око, як чиста темна зіниця.

Як тільки автобус залишав за собою Театральну Площу і в'їжджав у Краківське Передмістя, страйк в університеті давав знати про себе виписаними червоним транспарантами, що висіли впоперек будинку філософського факультету і на університетській брамі. Рух, збудження, дивна ейфорія, віночки темних людських постатей, кіоски із самвидавом, і завжди перед філософією двоє хлопців з коробкою, у яку перехожі кидали цигарки, рідше цілі пачки, частіше поодинчі штуки. Ми там, на Ставках, були відокремлені від цього ентузіазму, галасу, світла й тепла. Варилися в понурому будинкові, робилися глевкими. Ми були провінційним страйком. Не допомагав Боб Марлі, який звучав постійно, як своєрідна революційна катеринка, як молитовний млинок. Уся історія творилася тут, на Краківському Передмісті.

З вікон автобуса я бачила пополуденний рух на Новому Світі — завжди знайдеться щось, що треба залагодити, завжди щось, що треба побачити, стадний інстинкт в історичні моменти посилюється. Я висідала на Новому Світі або їхала далі через темну, байдужу Віслу на Саську Кемпу. Там місто затихало, сніг рипів сміливіше, як на селі. У вулицю входилося, як в обійми дбайливої жінки.

Під моєю опікою було троє дорослих людей. Мій шеф, М., говорив про них «клієнти». Я також казала «клієнти». Зрадою було би сказати «пацієнти» — це б означало, що перебуваєш на тому боці, на боці конформізму, лицемірів, на боці системи. М. говорив також «божевільні», «вар’яти», що мені подобалося найбільше, бо звучало по-сільському і звично, ніби цим словом повертаєшся до самих джерел, до льону, бавовни і простого чорного хліба; у них не звучав обман, не було в них пустого мудрування, ніяких «маніакально-депресивних психозів», ніяких «параноїдальних шизофреній» чи «borderline». Простим словам можна було вірити. Такою є правда — люди божеволіють, так діється одвічно, говорив М. Чому це так? Для цього ви вчитеся, на лекціях встановите, чи то гени, виховання, незначні перетворення молекул, ензими, демони — чи одвічний ритуал. Люди божеволіють, тут двох думок бути не може. Так було завжди. Завжди були божевільні і були нормальні, а десь між ними — ми, терплячі помагачі.

М. керував нами з третього поверху кам’яниці на Тамці, але я рідко його бачила. Я контактувала зі старшими волонтерами, які нами опікувались. Усе було ієрархічно, оскільки я належала до мережі. Ми розбігалися щодня пополудні, як члени таємного ордену, як езотерична швидка допомога, як комівояжери психічного здоров’я. Якщо я часом втрачала голову, то уявляла собі, що би він зробив на моєму місці. М., бородатий і великий, завжди в картатій фланелевій сорочці, спертий на підвіконня, звідки бачив усе місто. Думка про нього заспокоювала мене. Його повчання були ясними, хоча він ніколи не висловлював їх напряму, навіть коли після зборів ми пили у нього вдома — люди страждають, так-бо влаштований світ. Але часом страждають безглуздо, приносять себе в жертву, хоча ніхто від них цього не вимагає і ніхто цього не розуміє. Наше завдання — просто бути з ними. Ми віримо, що це їм допомагає. Не знаємо докладно, як.

Я мала два своїх пункти — Саська Кемпа, кілька затінених деревами вулиць, і Новий Світ, одразу біля Алей, у кав’ярні «Аматорська». Тут за столиком у кутку, у цій кнайпочці, задимленій і темній навіть у короткі, як мить, зимові полудні, курячи цигарки й п’ючи чай, я чекала на Че Ґевару. Я звичайно сідала за столик біля самого вікна, через яке бачила кусок вулиці з крамницею готового одягу, де ніколи нічого не було. Жінки в картатих безформних плащах полювали з мотузяними сітками на мить, коли завозили товар. Мій пацієнт входив, голосно тупаючи, стріляючи очима, у повній театральній готовності, обвішаний манірками, перев’язаний ременями,