Читати книгу - "Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мене почали розпитувати про щось, але я втік і, вибігши нагору, заходився квапливо перебирати папери в незамкнутих шухлядах його письмового столу - він, зрештою, ніколи не казав мені, що його батьки померли. Але ніде нічого не було - тільки зі стіни дивився на мене портрет Дена Коді, пам’ятка давніх бурхливих часів.
Наступного ранку я послав лакея в Нью-Йорк до Вольфсгайма з листом, в якому запитував, чи не знає він щось про родичів Гетсбі, й просив приїхати найближчим поїздом. А втім, пишучи того листа, я подумав, що останнє прохання зайве. Я був певен, що він сам примчить сюди, як тільки прочитає газети,- так само, як не сумнівався в тому, що ще вранці надійде телеграма від Дейзі. Але ні телеграма, ні містер Вольфсгайм не прибули; прибувало тільки дедалі більше полісменів, фотографів і репортерів. Коли лакей привіз мені відповідь Вольфсгайма і я прочитав її, мене переповнило почуття гніву, змішаного із зневагою, і це почуття злютувало нас з Гетсбі - супроти всіх.
«Шановний містере Каррауей! Це один з найтяжчих ударів у моєму житті, мені просто не віриться, що це правда. Божевільний вчинок того чоловіка повинен усіх нас примусити замислитися. Я не маю змоги приїхати зараз, бо зайнятий дуже нагальною справою і не можу вплутуватися ще й у це. Якщо я зможу бути вам корисний потім, повідомте мене листом через Едгара. Від таких речей я роблюся сам не свій, мене наче громом прибило.
Щиро ваш
Мейєр Вольфсгайм»
А нижче похапцем дописано:
«Прошу повідомити, коли ховатимуть тощо, про родичів нічого не знаю».
Коли надвечір задзвонив телефон і міжміська сказала, що викликає Чікаго, я подумав: нарешті Дейзі. Але в трубці озвався приглушений відстанню чоловічий голос:
- Це говорить Слегл...
- Слухаю.- Прізвище було мені незнайоме.
- Ну, як тобі ця халепа, га? Ти одержав мою телеграму?
- Ніяких телеграм не було.
- Той шмаркач Парк ускочив-таки,- скоромовкою заговорив Слегл.- Його схопили, коли він подавав папери касирові. Уявляєш, за п’ять хвилин до того з Нью-Йорка надійшов циркуляр з переліком номерів! Як тобі це подобається, га? В отаких-от глухих закутках ніколи не знаєш...
- Алло, алло! - квапливо урвав я його.- Слухайте, ви говорите не з містером Гетсбі. Містер Гетсбі помер.
На другому кінці дроту запала довга тиша. Потім почувся короткий вигук, а тоді в трубці клацнуло й нас роз’єднали.
Здається, на третій день надійшла телеграма з якогось містечка в Міннесоті, підписана: Генрі К. Гетц. В ній говорилося тільки, що відправник негайно виїздить і просить затримати похорон до його прибуття.
Це був батько Гетсбі, дідусь із скорботним обличчям, приголомшений і безпорадний, закутаний, незважаючи на теплий вересневий вечір, у дешеве довге пальто. Від хвилювання очі його весь час сльозилися, а як тільки я взяв з його рук валізу й парасольку, він почав смикати себе за рідку сиву бороду, так що я насилу зняв з нього пальто. Побоюючись, що він от-от зомліє, я завів його до музичного салону, посадив там і попросив лакея принести якусь вечерю. Але їсти він відмовився, а молоко вихлюпнулось із склянки в його тремтячій руці.
- Я довідався з чікагської газети,- сказав він.- В чікагській газеті було написано. Я зразу ж виїхав.
- Я не мав вашої адреси.
Його очі бігали по кімнаті, нічого не помічаючи.
- Це зробив божевільний,- сказав він.- Тільки божевільний міг зробити таке.
- Ви хоч кави випили б,- наполягав я.
- Ні, мені нічого не хочеться. Мені вже краще, містере...
- Каррауей.
- Мені вже справді краще. Де Джіммі?
Я відвів старого до вітальні, де лежав його син, і залишив там. Кілька хлопчаків зазирали з тераси в двері; я пояснив їм, хто приїхав, і вони неохоче пішли геть.
Трохи згодом двері вітальні відчинились, і містер Гетц вийшов; рот у нього був розтулений, обличчя злегка почервоніло, з очей безладно збігали сльози. Він був у тому віці, в якому смерть уже не здається страхітливою несподіванкою, і коли він, уперше роззирнувшись довкола, побачив величний простір холу та анфіладу пишних покоїв, що відкривалася з нього, до горя його почало домішуватися почуття святобливої гордості. Я провів його нагору, до однієї з кімнат для гостей, і, поки він скидав піджак і жилет, пояснив йому, що всі приготування були відкладені до його приїзду.
- Я не знав, які будуть ваші побажання, містере Гетсбі...
- Моє прізвище Гетц.
- ... містере Гетц. Я думав, може, ви схочете відвезти тіло на Захід.
Він похитав головою.
- Джіммі завжди більше подобалося тут, на Сході. Тут він і досяг усього, чого прагнув. Ви були приятелем мого хлопчика, містере?..
- Ми були з ним близькими приятелями.
- Ви навіть не уявляєте, яке блискуче майбутнє чекало на нього. Він був ще молодий, але тут у нього добре варило.
Він значуще постукав себе по чолу, і я кивнув на знак згоди.
- Йому б іще пожити, він став би великою людиною. Такою, як Джеймс Дж. Хілл. Він би добре прислужився країні.
- Ваша правда,- ніяково сказав я.
Незграбно посмикавши, він стяг з ліжка гаптоване покривало, ліг, випростався і враз заснув.
Того вечора зателефонував якийсь явно переляканий чоловік; перше, ніж назвати себе, він зажадав, щоб я сказав йому, з ким він говорить.
- Ви говорите з Каррауеєм.
- А! - радісно вигукнув він.- Вам дзвонить Кліпспрінджер.
Я теж зрадів, бо це давало мені надію на те, що в останню путь Гетсбі проводжатиме ще один давній приятель. Не бажаючи, щоб на похорон зібралася юрма роззяв, я не давав повідомлення в газети, а сам обдзвонював деяких знайомих. Але впіймати їх було дуже важко.
- Похорон призначено на завтра,- сказав я.- Приїздіть сюди на третю. І будь ласка, сповістіть усіх, хто схотів би приїхати.
- Так, так, неодмінно,- квапливо погодився він.- Звісно, я навряд чи побачу когось, але якщо випадково...
Його тон насторожив мене.
- Але ж самі ви,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт», після закриття браузера.