Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

Сюзен узяла мене під руку.

— Але ми збиралися погодувати лам, — сказала Сюзен. — Ти ж не хочеш заморити їх голодом, чи не так? Щоб вони почахли?

Я завагалась, і Сюзен простягла руку, щоб погратися пасмом мого волосся. Вона завжди так робила: оббирала мою сорочку від реп’яхів, якось устромила свій ніготь мені між передні зуби, щоб витіснити шматочок їжі. Руйнувала межі, даючи мені зрозуміти, що їх не існує. Бажання Керолайн, щоб її запросили, було настільки явно вираженим, що мені навіть стало ніяково. Але це не зупинило мене, я все одно пішла слідом за Сюзен, знизавши плечима до Керолайн на знак вибачення. Я відчувала, що вона дивилася нам услід. Прихована уважність дитини, яка все розуміє без слів. Я помітила, що розчарування було добре знайоме Керолайн.

Я проглянула вміст маминого холодильника. Скляні банки, прикипілі до поверхні від засохлих потоків. У целофанових кульках зібралися випари хрестоцвітих овочів. Як завжди, немає чого їсти. Такі дрібниці нагадували, чому мені хотілося бути в іншому місці. Коли я почула, як мати човгає до вхідних дверей, брязкання її важких коштовностей, я спробувала вислизнути, щоб не показатися на проході.

—Іві! — гукнула вона, заходячи на кухню. — Зачекай хвилинку.

Я приїхала з ранчо на велосипеді захекана, а наприкінці ще й побита камінням. Я намагалася моргати не частіше, ніж зазвичай, щоб вираз обличчя був порожнім.

— Ти так засмагла, — сказала вона, підіймаючи мою руку, але я лише знизала плечима. Вона пригладила волосся на моїй руці туди-сюди, а тоді припинила. Між нами виник незручний момент. Я зрозуміла, що, врешті-решт, вона таки розкусила, куди потроху зникали гроші. Думка про її злість не лякала мене. Вчинок був настільки безглуздим, що можна було захиститись його неправдоподібністю. Я вже фактично почала вірити, що насправді ніколи не жила тут, настільки сильне було відчуття відокремленості, коли я прокрадалася по будинку за дорученнями Сюзен. Риття в шухляді з нижньою білизною матері, копирсання в шовках чайного кольору, лілових мереживах, аж доки не натрапляла на згорток з грішми, перетягнений резинкою для волосся.

Мати насупила брови.

— Послухай, — сказала вона. — Сел бачила тебе сьогодні вранці на Едоб-Роад. Одну.

Я намагалася зберігати порожній вираз обличчя, але мені пощастило — це були всього лише одне з дурнуватих спостережень Сел. Я сказала мамі, що була в будинку Конні. І залишилась удома на кілька ночей, намагаючись врівноважити ситуацію.

— Сел розповідала, що там поселилися дуже дивні люди, — сказала мама. — Якийсь містик чи щось таке. — Вона зморщила обличчя.

Звичайно, вона б полюбила Рассела, якби він мав свій особняк у Маріні, з плаваючими гарденіями в басейні і стягував з багатих жінок по п’ятдесят доларів за астрологічні тлумачення. Якою відкритою вона здавалась мені тоді, її постійна настороженість до всього ослабла, вона була готова відчинити двері дому будь-кому, хто їй усміхнеться. Френку, який носив сорочки з блискучими ґудзиками.

— Я ніколи не зустрічала його, — сказала я байдужим голосом, з якого мама могла зрозуміти, що я брешу. Завис сам факт брехні, і я спостерігала за нею, аж доки вона не відповіла.

— Я просто хотіла попередити тебе, — сказала вона. — Тож ти знаєш про його існування. Сподіваюсь, ви з Конні подбаєте одна про одну, розумієш?

Я помітила, як сильно вона хотіла уникнути суперечки, прагнула компромісу. Вона попередила мене, тож зробила те, що мала б зробити. Це означало, що вона досі була мені матір’ю. Тож нехай думає, що так і є — я кивнула, і вона заспокоїлась. Мама відпустила волосся. Вона була в новій майці із в’язаними лямками, плечі були відкриті і на фоні засмаги була помітна лінія купальника — я навіть не уявляла, де і коли моя мати купалася. Як швидко ми стали чужими одна одній, неначе недружні сусіди, що іноді перетинаються в коридорах.

— Гаразд, — сказала вона.

На якусь мить я помітила в ній свою колишню матір, відтінок нудьгуючої любові на її обличчі, але він зник, коли забрязкали її браслети, опустившись униз по руці.

— У холодильнику є рис і місо, — сказала вона, а я вдала, що, можливо, поїм, проте ми обидві знали, що ні.

8

На поліцейських знімках будинок Мітча здавався тісним і примарним, мов приречений. Грубі, потріскані балки вздовж стель, кам’яний камін, багато поверхів і коридорів нагадували гравюри Ешера, які Мітч дістав з галереї в Саусаліто. Пам’ятаю, коли я вперше опинилась у цьому будинку, то подумала, що він такий скромний і порожній, неначе прибережна церква. Там було дуже мало меблів, великі вікна у формі шевронів. Підлога «ялиночкою», широкі й невисокі сходинки. Навіть від вхідних дверей уже видно чорну площину затоки, що простягається повз дім, темний, скелястий берег. Будиночки на воді мирно вистукують один об одного, неначе кубики льоду.

Мітч налив нам випити, тоді як Сюзен відкрила холодильник. Наспівувала пісеньку, заглядаючи на полиці. Утворювала звук схвалення чи несхвалення, підняла фольгу на мисці, обнюхала щось. Я була в захваті від неї в такі моменти. Як самовпевнено вона поводилась у світі, у чужому будинку. Я спостерігала, як наші відображення коливались у чорних вікнах, наше волосся спадало на плечі. Я була тут, на кухні знаменитості. Знаменитості, чиї пісні я чула по радіо. З дверей було видно затоку, яка виблискувала, неначе лакована. Я була безмежно рада бути там із Сюзен, яка, здавалось, сприяла, щоб так сталося.

Трохи раніше того дня в Мітча була запланована зустріч з Расселом — я пам’ятаю, як здивувалася, що Мітч запізнився на неї. Минуло дві години, а ми досі чекали на Мітча. Я мовчала, як і всі, між нами поширилася тиша. Ґедзь вкусив мене за щиколотку. Я не хотіла проганяти його, усвідомлюючи, що всього за кілька футів Рассел сидить на своєму стільці із заплющеними очима. Я чула, як він, наспівуючи, бурмотів собі під ніс. Рассел вирішив, що буде найкраще, якщо Мітч застане його в оточенні дівчат і з Ґайом поруч — трубадур і аудиторія. Він підготувався грати, гітара лежала в нього на колінах. Він похитував босою ногою.

Було щось особливе в тому, як він торкався гітари, перебирав струни, не утворюючи звук, — я ще не знала, як зрозуміти таку його стурбованість. Рассел не підняв погляду, коли Гелен почала шепотіти до Донни, просто тихо шепотіти. Щось про Мітча, мабуть, чи якусь дурницю, яку сказав Ґай, але коли Гелен і далі