Читати книгу - "Твої не рідні, Ульяна Соболева"

 Спогади ....

 Я тоді знайшла її адресу випадково.  У мами в столі.  Перебирала документи, папки, наводила порядок і знайшла адресу.  Ніколи раніше я не чула ні про це місце, ні про цю жінку.  Мабуть, вона написала мамі листа, але самого листа в конверті не виявилося, а він був потертим, зім'ятим і немов завалився між паперами ненавмисно.Я кілька разів прочитала її ім'я і прізвище.  Потім адресу.  Мама розповідала, що якийсь час вона там працювала.

 Колись давно ми з нею домовилися, що я не поставлю жодного питання про свого батька, якщо вона мені розкаже, хто він і як я з'явилася на світ.  Мама чесно мені повідала всю історію її стосунків із татом, якого насправді важко так називати, бо це була всього лише фізіологія.  У них трапився короткий роман, і мама пішла на нього свідомо заради дитини, і коли дізналася, що вагітна, переїхала в інше місто.  Ні, я її не засуджувала і не розпитувала, так як ніяких відповідей у ​​неї для мене не було.  Звичайно, мене всі роки гризла цікавість, що було б, якби я знайшла батька і він дізнався про моє існування.  На що мама чесно і навіть в якійсь мірі жорстоко відповіла мені, що він був одружений і мав свою дитину.  І їй саме це і підходило.  Вона спеціально зустрічалася саме з ним, щоб потім не було ніяких претензій.  Про вагітність вона йому повідомила, як і те, що їй від нього нічого не потрібно.  Він побажав їй успіху, провів на електричку, і на цьому все і закінчилося.  Здавалося, обом це цілком підходило.

 Я намагалася хоч якось дізнатися, хто ця людина, але мама мені не говорила.  Навіть імені не називала.  І в якийсь момент я змирилася з тим фактом, що його просто немає і ніколи не було.  А зараз, знайшовши цей конверт, мене немов струмом ударило.  У мами не було таких знайомих, про яких я б не знала.  Я сховала конверт і нічого їй про нього не сказала.  Я злякалася ... злякалася, що вона мене відрадить або не пустить туди.  А мені потрібно було дізнатися хоч щось, на той момент я була готова на що завгодно, лише б мені не завадили зустрітися з батьком.

 Я поїхала в те місто, коли Єгор відправився в Європу укладати якийсь контракт.  Ми ще не були одружені.  Тільки почали зустрічатися.  Я ще навіть не думала до нього переїжджати.  Я літала в хмарах і перебувала в дикій ейфорії від того, що ми разом.  Про свою поїздку я нікому не сказала.  Обдурила, що їду до тітки.

 Тітка ... так, я звикла її так називати, як і мама, яка вважала її своєю сестрою.  Насправді у них просто були однакові по батькові та прізвища, і вони виховувалися в одному дитбудинку.  Тітка була старшою за маму на три роки, і це відповідало тим даними, які були записані у мами в справі, де говорилося, що у неї була сестра саме такого віку.  Вони вирішили, що вони рідні, і прожили з цією впевненістю все своє життя.  Зовсім не бажаючи знати і думати про те, що могло бути інакше.  Любили одне одного, як справжні сестри.  І для мене не було людини ріднішою після мами.

 В останні роки життя тітки я проводила в селі дуже багато часу.Тому нікого не дивувало, коли я їздила до неї і залишалася там на кілька днів.

 Поки їхала в електричці, кілька разів дзвонив Єгор.  Божевільний.  Тільки відключуся, він уже щось пише в месенджері.  Першим подарунком, що він мені зробив, був смартфон.  І я мало не кинула в нього коробкою, тому що заборонила робити собі подарунки.  У мене був особистий пунктик: нічого не брати у чоловіків, особливо дорогі речі.  А у нього був пунктик: завалювати ними мало не кожен день.

 Так, мені було приємно.  Ніхто і ніколи мені нічого не дарував і точно не в таких кількостях, але я соромилася.  Мене так виховали, що постійно приймати дари - це непристойно, це робить тебе залежним і належним.  Ні, я не боялася залежності від Єгора ... я і так була на ньому повернута, я не хотіла, щоб він думав, що може мене купити.  Що я така, як його дівки, готові за новенький смартфон на що завгодно.  Але він змусив мене прийняти подарунок, інакше обіцяв стежити за кожним моїм кроком і супроводжувати по всіх усюдах.  І я не сумнівалася, що він саме так і може зробити.  Поки я не взяла телефон, він саме так і робив.  Куди б я не поїхала, мене незмінно супроводжував джип.  Махал мені рукою у вікно автобуса і посміхався ... а мене розривало від щастя, коли я бачила його посмішку.

 Я приїхала за адресою, написаному на конверті, на таксі.  Машина загальмувала біля старого цегельного будинку часів Радянського Союзу.  У цьому маленькому містечку майже всі будівлі були такими.  Немов цивілізація їх не торкнулася.  Піднялася по вузьких щербатих сходах зі списаними матами стінами, з битими плафонами і викрученими лампочками, і смородом, який в'їдається в кожну пору.  Я знову подивилася на конверт і піднялася на третій поверх.  Подзвонила в обшарпану двері з латками з ізоляційної стрічки і потертою ручкою, на якій, як здавалося, залишилося мільйон відбитків брудних і засмальцьованих пальців.  Вона була металевою, але абсолютно не блищала.  Мені не відкривали досить довго.  І я вже хотіла піти, як раптом двері відчинилися, і на порозі з'явилася жінка.  Дуже худа, змарніла, з короткою стрижкою і темним волоссям.  Вона абсолютно недоброзичливо оглянула мене з ніг до голови:

 - Вам кого?

 - Трофимову Світлану Афанасіївну.

 Неакуратні сиві брови жінки піднялися над спритними і дуже живими очима невизначеного кольору.

 - Хм.  Давно вже до неї ніхто не приходив.  Померла вона ще років п'ять тому.  А ви ким будете?

 А ким я буду, я не знала.  До того ж абсолютно.  І сильно розгубилася, не знаючи, що спитати, але жінка покликала мене в квартиру. Поки я оглядалася по сторонах в злиденній обстановці, в якій жили ці люди, і розуміла, що ми з мамою живемо в тисячі разів краще, жінка поставила чайник на маленьку брудну грубку і сіла на табурет.