Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

— З шифром? — ​здивовано перепитала Маґда. 

— Так. Думаю, пані Шраґмюллер вчила вас криптографії. 

— Гаразд, — ​погодилася жінка. 

Він розгорнув блокнот і поклав його перед нею на столик. Маґда відставила горнятко й сперлася на лікоть, відкривши таким чином решту тіла. Кілька хвилин вдивлялася в символи. Далі переглянула марні спроби Вістович знайти розв’язок. Відкинула назад волосся, вправно закрутивши його на потилиці. Груди її при цьому підстрибнули й заколихалися. Потім знову схилилася над записами. 

— Подай мені мій ридикюль, — ​попросила Маґда за якийсь час. 

Вістович виконав прохання. Маґда витягнула з нього невеликий округлий футляр. Могло здатися, що всередині — ​компас або збільшувальне скло. Натомість жінка дістала звідти щось, що нагадувало радше кишеньковий сонячний годинник. На тонкій дерев’яній підставці розташовувався бронзовий диск, по краях якого були вирізані літери. Диск виявився подвійним: всередині нього оберталася така сама, але, звісна річ, меншого розміру кругла пластинка. На ній також був алфавіт. У початковому положенні внутрішні й зовнішні літери збігалися. Зовнішня «А» знаходилася навпроти внутрішньої, внутрішня «В» — ​навроти зовнішньої і так далі по колу. Втім, було зрозуміло, що з рухом внутрішнього диску ця симетрія зникає. Тоді, приміром, «А» опиняється навпроти «С», а «D» — ​навпроти «Е». Усі інші літери також отримували свою нову «пару». Поверталася внутрішня пластина, очевидно, за допомогою ключа, оскільки в ній виднілася характерна шпарина. 

— Ти чув щось про шифр Цезаря? — ​запитала Маґда. 

Вістович невпевнено кивнув. 

— Здається, так. Це коли одна літера замінюється іншою, і для запису утворюється новий алфавіт. 

— Саме так. 

— Але хіба це не занадто легко? — ​засумнівався комісар. — ​Адже врешті-решт можна перебрати всі можливі варіанти. Їх буде стільки, скільки літер в алфавіті. Тобто 26[76]. 

— Так, якщо змістити алфавіт лише один раз… 

З цими словами вона дістала з футляра маленького ключа і повернула диск на дві літери. 

— Зміщення — ​2, — ​промовила Маґда, — ​кожна літера «А» відповідає літері «С». Варіантів для шифру і справді тільки 26, і розгадати нескладно. Але зміщення пластин можна проводити перед кожним новим реченням або навіть перед кожною буквою. Кількість варіантів тоді зросте до тисяч. 

Вістович нетямився з радощів. 

— Гадаєш, текст зашифровано саме в такий спосіб? — ​запитав він. 

— Я лише припускаю. Думаю, той, хто писав, приховуючи зміст, робив поворот диску перед кожним новим словом. Звісно, деякі цифри можуть означати власне цифри… Але спробуймо. 

Наступної миті Вістович і Маґда з неабияким азартом, забувши про все на світі, взялися до роботи. 

Агентка мала рацію. Менше ніж за годину на новому аркуші комісар записав прихований зміст: 

«Повідомляю і гарантую, що вантаж прибуде в Лемберг 19 квітня. Склад на Підзамчі. Всі дані передано також Орлову. 

З повагою, 

Ніцетас 

P. S. Номер мого рахунку в Швейцарії не змінився. Буду вдячний, якщо отримаю обіцяну винагороду не пізніше середини травня». 

— Ну ось, — ​з неприхованим тріумфом і гордістю в голосі промовила Маґда. — ​Тепер ти знаєш усе, що знає відправник. 

Вона почала вдягатися, і Вістович не міг відвести від неї очей. Хоч більше, ніж тіло, його заворожив її розум. 

— Знаєш, про що йдеться у цьому тексті? — ​запитала жінка. 

Комісар вирішив не приховувати. 

— Думаю, Ніцетас — ​це псевдонім полковника Редля. У мене є підозри, що той провадить нечесну гру, — ​сказав він і коротко розповів про свою пригоду в Берні. 

— Якщо наважишся на протистояння, то в тебе в руках серйозні карти, — ​підсумувала Маґда. 

Вона майже вдяглася, проте обом хотілося ще близькості. І обоє відчували це навзаєм. Втім, часу в них уже не було. 

— Чому ледь не весь A III b вирушив до Лемберга? — ​запитав комісар. 

— Якщо я розповім тобі, мене повісять, — ​напівсерйозно сказала жінка. 

— Облиш. Ніхто не дізнається. 

— Не можу, Адаме. 

Маґда дивилася в люстерко і сяк-так намагалася приборкати своє неслухняне волосся. 

— Ну, гаразд. А хто цей Бобровський? Той тип, якого я бачив біля Фішера. 

Цього разу Вістович вирішив дотиснути: 

— Маґдо, я розповів тобі стільки, що Evidenzbüro мало б усі підстави зварити мене живцем у котлі, як за часів середньовіччя. Якщо Редль зрадник, то найперше я мав доповісти про це у Відень, а не розпатякувати прусській агентці… 

Вона закусила губу. Схоже, «прусська агентка» з вуст чоловіка, з яким провела ніч, прозвучало для неї не надто приємно. 

— Бобровський — ​це російський багатій і вельможа, який рік тому підтримав есерів. Мусив тікати до Пруссії… — ​промовила жінка. — ​Друзі в Бадені сховали його до психіатричної клініки під виглядом пацієнта. 

— Що за друзі? 

Маґда витримала паузу. Доволі довгу, але Вістович терпляче чекав. 

— Ім’я одного з них у твоєму шифрі, — ​вона вказала на блокнот. 

— Орлов? 

— Так. 

— І ти хотіла змовчати? 

— Чорт забирай, Адаме, якби не я, ти б розгадував його до кінця життя! — ​в очах її загорівся гнів. 

— Або віддав би криптографу, — ​сказав комісар. — ​Зрештою, зміст листа виявився корисним не лише мені, але й тобі. 

— Орлов — ​емігрант, як і Бобровський. Але впливовіший. 

— Щось цих емігрантів у вас забагато, — ​іронічно зауважив Вістович. 

— Нічого дивного. За останній рік з Росії втекло більше людей, ніж за попереднє сторіччя. Але Орлову вдалося добре пристосуватися. У Пруссії в нього міцні зв’язки і з російською амбасадою, і з багатими росіянами. 

— І з «охранкою»? 

Маґда хитнула головою. 

— Спочатку він щиро допомагав своєму другові, але потім Варшавський відділ[77] «переконав» його видати їм Бобровського. В Орлова на батьківщині лишилися родичі, тому натиснути було нескладно. 

Вістович кивнув. 

— А як про це дізналися ви? 

— У нас є подвійна агентка. Коханка Бобровського, співачка… 

Маґда сіпнулася, мовби від раптової мігрені. 

— Боже, я тобі все вибовкала. 

— Заспокойся, — ​Вістович з ніжністю торкнувся її руки. — ​Ти ж і дізналася чимало. 

— Що це за Підзамче? — ​запитала Маґда за якийсь час. 

— Дільниця у Львові, — ​пояснив комісар, — ​але тут, очевидно, йдеться про залізничні склади. 

Кілька хвилин вони мовчали. 

— Коли вийду звідси, у нас не повинно залишитися нічого спільного, — ​промовила врешті Маґда. 

— Крім спогадів, — ​сказав Вістович. 

— І навіть спогади треба стерти. 

— Аж ніяк. Нехай вони залишаться. Часом, коли все летить під три чорти, спогади — ​це єдине, що повертає притомність. Не дає з’їхати з глузду. Вони мені знадобляться…