Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Але ж ви не поїхали.

— Я доїхав до Понферради і звідти рушив по шоссе на Оренсе. Від нього, за моєю картою, відгалужується бічна дорога, на яку я й хотів звернути, бо там уже до кордону лишалося б менш як шістдесят кілометрів. — Він здвигнув плечима. — Ну от, діставсь я до тієї дороги, а тоді повернув назад, поїхав у Вальядолід і попросив свого приятеля з автомайстерні перефарбувати машину й знову поміняти номери.

— Чому ж ви не поїхали далі?

— Та подивився на ваші бісові шкарпетки, на ваш слинявчик, на нові черевики, які ми купили вам у Леоні, і раптом згадав, як ви надували оту повітряну кульку…

— Начебто не досить, щоб повернутися.

— З мене було досить.

— Я дуже радий, що ви приїхали, Санчо. З вами і з Росінантом я почуваю себе в безпеці, куди в більшій безпеці, ніж з отцем Еррерою. Тобосо вже не мій дім, а іншого дому я не маю, крім оцього місця на землі поруч із вами.

— Нам треба знайти для вас інший дім, отче. Але де?

— Десь у тихій місцині, де ми з Росінантом зможемо трохи відпочити.

— І де вас не знайдуть жандарми та єпископ.

— Ви колись згадували в розмові про монастир трапістів у Галісії… Але ви, Санчо, навряд чи почуватимете себе там як удома.

— Я міг би залишити вас там, найняти в Оренсе машину й податися нею через кордон.

— Я не хотів би, щоб наші мандри отак і закінчились. Аж поки я живий, Санчо. Мій предок помер у своєму ліжку. Може, він прожив би більше, коли б і далі мандрував по Іспанії. А я помирати ще не збираюся, Санчо.

— Тривожать мене ті жандармські комп’ютери. Росінант замаскований добре, але на кордоні нас обох можуть упізнати за особистими прикметами,

— Ну, то хочете ви цього, Санчо, чи ні, а я думаю, доведеться й вам пожити якийсь тиждень чи два з братами-трапістами.

— Годуватимуть там погано.

— Та й вино, певне, буде не краще.

— Треба нам дорогою зробити запас галісійського. Нашого ламанчського лишилося зовсім обмаль.

Розділ третій

Як монсеньйор Кіхот потрапив до мексіканців і зазнав там своєї останньої пригоди

1

Три ночі мандрівники спали просто неба, обережно посуваючись глухими путівцями від Толедських узгір’їв через Сьєрра-Гвадалупе, де Росінантові довелося на превелику силу долати височину над вісімсот метрів, щоб потім, коли добулися до Сьєрра-Гредос, братися ще важчою дорогою, яка звивалася вгору аж на півтори тисячі метрів. У такий спосіб вони обминули Саламанку, а далі повернули до річки Дуеро, за якою вже була безпечна Португалія. Посувалися дуже повільно, але мер визнав за краще їхати крутими плаями, ніж рівнинами Кастілії, бо в горах вони мали змогу ще здалеку помітити службовий джип, та й села там були надто малі, щоб тримати в них жандармські пости. Отож і мусили петляти третьорядними путівцями й уникати навіть другорядних доріг, позначених на карті жовтим кольором. Що ж до червоних шосейних, то про них і мови бути не могло.

Коли спадала темрява, одразу ставало холодно, і тоді вони залюбки пили замість вина віскі, закушуючи сиром і ковбасою. А потім з чималими труднощами скулювались у машині й засинали. І, коли нарешті змушені були спуститися в низину, мер, тужно поглянув на дороговказ, націлений у бік Португалії.

— Якби ви мали паспорт, — сказав він, — ми могли б податися до Браганци. Тамтешні товариші мені більш до вподоби, ніж наші іспанці. Куньял куди кращий за Каррільйо.

— А я думав, Каррільйо непоганий чоловік, як на комуніста.

— Єврокомуністові довіряти не можна.

— Але ж ви не сталініст, Санчо?

— Я не сталініст, але, маючи справу із сталіністами, принаймні знаєш, чого від них можна чекати. Вони не єзуїти. Не крутяться за вітром, як флюгери. Як вони вже жорстокі, то жорстокі й до самих себе. Коли підходиш до кінця найдовшого з усіх шляхів, то хоч-не-хоч мусиш лягти й спочивати — спочивати від суперечок, від теорій, від способів мислення. Можеш сказати: «Я не вірю, але приймаю», — і замовкнути, як ото мовчать трапісти. Ті трапісти — справжні сталінці в лоні церкви.

— Тоді й з вас вийшов би добрий трапіст, Санчо.

— Може, й так, хоч я не люблю рано вставати.

Діставшись до Галісії, вони спинилися в якомусь селищі, і мер пішов довідатись, чи є там виноградники, де можна купити доброго вина, бо від їхнього ламанчського лишилось усього кілька пляшок, а вину з етикетками мер не довіряв. Ходив він не менш як десять хвилин і повернувся такий похмурий, що отець Кіхот занепокоєно спитав:

— Погані новини?

— Та ні, адресу мені дали, — відказав мер і пояснив, куди їхати. Та за наступні півгодини не озвався й словом, навіть повороти показував рукою, і його мовчанка була така гнітюча й лиховісна, що отець Кіхот вирішив урвати її.

— Ви чимось стривожені? — спитав він. — Що — знову жандарми?

— Е, що там жандарми! — вигукнув мер. — З жандармами ми дамо собі раду. Згадайте, як ловко ми спекались їх поблизу Авіли й дорогою до Леона. Начхати мені на жандармів.

— Тоді що вас гнітить?

— Терпіти не можу, коли чогось не розумію.

— А про що йдеться?

— Та про отих селян і їхню жахливу говірку.

— Це ж галісійці, Санчо.

— І вони знають, що ми нетутешні. Отож і думають, що ми повіримо будь-чому.

— Що ж вони вам такого сказали?

— Вони вдали, ніби дуже хочуть якнайкраще настановити мене щодо вина. Ну, й завелися сперечатись між собою про три виноградники: мовляв, на тому ліпше біле вино, а на тому червоне, — а наостанку ще й почали мене застерігати, і все те начебто так поважно. Видно було, що мають мене за дурня, бо я чужинець. Схоже, вони уявляють собі, ніби їхня Галісія — окремий острів. Мовляв, кращого вина в усій Іспанії не знайдете, наче наше ламанчське їм кінська сеча.

— А застерігали від чого?

— Один з виноградників лежить неподалік від такого собі містечка Леаріг. То вони сказали: «До того містечка й не потикайтеся. Там самі мексіканці». Оце й були їхні останні слова. Ще й навздогін гукали: «Не втрапте