Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Серця якось уміють знайти спільну мову, поріднитися, перейти, як то кажуть, на «ти», у той час, коли ми самі ще борсаємось у тенетах буденних слів і не можемо вибитися з умовностей, нав'язаних нам суспільством. У наших сердець є свої власні потреби і прагнення, на які тіло не звертає уваги, якщо бачить незмогу задовольнити їх і здійснити. І щоразу, коли двоє спілкуються між собою тихою мовою сердець, вони, залишаючись наодинці, відчувають нестерпну розгубленість і ледь не огиду до найменшого фізичного контакту. Це гостре почуття відразу минає, тільки-но з'явиться хтось третій. Тоді обоє сердець відчувають взаємну привабу і знову всміхаються одне одному здалеку.

Скільки разів я переконувався в цьому на наших стосунках з Адріаною! Але та розгубленість, яка виникала в неї, коли ми залишались наодинці, могла бути наслідком її природної стриманості й сором'язливості, тоді як моя ніяковість пояснювалась гризотою сумління, бо я мусив весь час прикидатися, постаючи в іншому образі перед цим наївним, чистим і ніжним створінням.

Тепер я дивився на неї іншими очима. Та, може, й вона змінилася за цей місяць? Хіба ж не осявало внутрішнє сяйво її швидких поглядів? І хіба ж її усмішка не свідчила, що домашні обов’язки й клопоти стали не такими обтяжливими для неї?

Либонь, і вона, так, як я, піддалася інстинктивній потребі створити собі ілюзію нового життя? Яким воно мало бути і як його створити, я й сам не знав. Неясне бажання, мов подих душі, непомітно прочинило для неї, й так само для мене, вікно у майбутнє, звідки линуло до нас п’янке тепле світло, хоч ми й не вміли ані наблизитись до того вікна, аби побачити, що за ним, ані зачинити його.

Наше солодке сп’яніння передалося й нещасній синьйорині Капорале.

Одного вечора я сказав їй:

— А знаєте, синьйорино, я майже вирішив скористатися вашою порадою.

— Якою? — спитала вона.

— Піти на операцію до окуліста.

Синьйорина Капорале неймовірно зраділа, заплескала в долоні:

— Ах, чудово! І неодмінно в лікаря Амброзіні! Зверніться до Амброзіні — це найкращий лікар! Він оперував катаракту моїй бідолашній мамі. Бачиш, Адріано, дзеркало заговорило! А що я тобі казала?

Адріана засміялася і я теж.

— Річ не в дзеркалі, синьйорино, — відповів я, — а в необхідності: час від часу в мене поболює око. Воно, щиро кажучи, ніколи не служило мені по-справжньому, однак і втрачати його не хотілося б.

Це була неправда. Синьйорина Капорале мала слушність: дзеркало таки заговорило і сказало мені, що, коли досить легка операція зітре з мого обличчя цю огидну особливу прикмету Маттіа Паскаля, Адріано Меїс зможе зняти сині окуляри, відпустити собі вуса і взагалі зробити свою зовнішність такою, щоб вона відповідала його новому душевному станові.

Через кілька днів після цієї розмови мене вразила нічна сцена, яку я спостерігав, притулившись до жалюзі одного з моїх вікон. Сцена розігралася на балконі, де я до десятої пробув з Адріаною та синьйориною Капорале. Повернувшись до своєї кімнати, я почав читати улюблену книгу синьйора Ансельмо «Перевтілення», але ніяк не міг зосередитись. Зненацька почув, ніби на балконі хтось розмовляє. Прислухався — чи не Адріана? Ні. Говорили двоє. Стиха, але збуджено.

Один голос був чоловічий, але не синьйора Палеарі. А чоловіків у домі тільки двоє — я і він.

Мене взяла така цікавість, що я підійшов до вікна й заглянув у щілинки жалюзі. Мені здалося, що в темряві я розгледів синьйорину Капорале. Але хто ж той чоловік, з яким вона розмовляє? Чи не приїхав, часом, з Неаполя Теренціо Папіано?

З одного слова, яке синьйорина Капорале промовила трохи голосніше, я зрозумів, що говорили про мене. Я притулився до жалюзі й прислухався. Чоловік був явно роздратований тим, що йому повідомила про мене вчителька музики, і тепер вона старалася пом’якшити враження.

— Багатий? — зненацька спитав він.

— Не знаю… Здається, так. Принаймні має на що жити, ніде не працює…

— Він завжди вдома?

— Та ні! Завтра його побачиш.

Саме так вона сказала: «Побачиш». Отже, вона з ним на «ти», а відтак Папіано (в цьому вже не було ніякого сумніву) — коханець синьйорини Капорале… Чому ж тоді вона всі ці дні виявляла таку ласку до мене?

Моя цікавість усе дужчала, а вони, як на те, заговорили зовсім тихо. Не маючи можливості слухати розмову, я став ще напруженіше вдивлятися в темряву. І раптом побачив, як синьйорина Капорале поклала руку на плече Папіано. Він грубо відштовхнув її.

— Ну як я могла заборонити? — сказала Капорале, у розпачі підвищивши голос. — Хто я така? Що я значу в цьому домі?

— Поклич мені Адріану! — владно звелів чоловік.

Почувши ім’я Адріани, вимовлене таким тоном, я стиснув кулаки, кров зашуміла в скронях.

— Вона спить, — відповіла синьйорина Капорале.

— Піди й розбуди! Негайно! — в голосі чоловіка прозвучала погроза.

Не знаю, як я стримався і зопалу не розчахнув жалюзі.

Зусилля, яке я зробив над собою, аби втихомирити гнів, ураз привело мене до тями. Ті самі слова, які тільки-но з таким розпачем промовила бідолашна синьйорина Капорале, готові були зірватися й з моїх вуст: «Хто я такий? Що я значу в цьому домі?»

Я відійшов від вікна. Виправдання собі довго не шукав: вони говорили про мене, а чоловік, окрім того, хоче ще й Адріану розпитати, отже, я маю повне право довідатись, які в нього наміри щодо мене.

Отак легко вибачивши свою неделікатність (бо підглядав і підслуховував!), я мусив визнати, що тільки прикриваюся власними інтересами, аби приховати від самого себе те, що все дужче й дужче цікавлюся Адріаною.

Отож я знову припав до щілинок жалюзі.

Синьйорини Капорале на балконі не було. Чоловік оперся на поручні й дивився на річку, стиснувши долонями голову.

Пойнятий невимовним страхом, я зігнувся й, міцно обхопивши обома руками коліна, чекав, коли на балконі з’явиться Адріана. Довге чекання не стомило мене, а, навпаки, ще й підбадьорило. Я навіть відчув задоволення, подумавши, що вона замкнулась у своїй кімнаті, не бажаючи підкоритися грубіянові. Може, зараз синьйорина Капорале заломлює руки та благає її вийти. А тим часом цей тип потерпає від досади на балконі. Я вже сподівався, що вчителька от-от повідомить йому: Адріана відмовилася встати з ліжка. Коли ж ні — ось вона!