Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що ти понімаєш… Я у Фані Францівни, коли зошити додому приносив, Біблію бачив. Фаня Францівна — хороша вчителька. Усе знає. Значить, є Він, Бог.
— Є… Як є, хай зараз поможе.
— Попроси.
— Прошу.
— І я прошу.
І очі вгору обоє інстинктивно, а там — сонце, аж памороки відбирає. Хоч би тінь яка була в небі, видно, темінь на землі зібралась, яка тільки є у світі. Хто від такого врятує? Поопускали понуро голови, мружаться, коли зирк — а шляхом від села мотоцикл котиться, наче м’ячик, підстрибує, торохтить. Наздогнавши колону, спинився якраз біля наглядачів, мить постояв, крутнувся та й поїхав у зворотному напрямку, лишаючи по собі довгий слід диму вперемішку з курявою. Ще ніколи повітря таким п’янким і солодким не було, бо всіх смертників, усіх до одного, розвернули в зворотному напрямку.
— Чуєш, Льошко… А я оце думаю… Фаню Францівну хтось таки позвав, — прошепотів Михась, ковтаючи слину, бо в роті пересохло, наче в пустелі.
— Еге… — ошелешено кліпнув товариш. — Хоча Францівна могла й сама прибігти… людей спасати.
Німецький офіцер стояв навпроти невисокої і на перший погляд непоказної жінки, міцно стуливши губи. Від того вони, здавалося, зникли з лиця зовсім, лишилася сама риска. Блакитні очі прискіпливо й сторожко стежили за кожним м’язом на Фаниному обличчі, порухом очей, поставою. Певно, якби міг, він розпанахав би її зараз навпіл та поперек, щоб у нутрощі зазирнути. Бо звідки? Як в українському селі на Чернігівщині могла опинитись австрійська піддана? Не вітром же її сюди принесло?
Немов кепкуючи над людською глупотою і слабкістю, горизонтом повільно розтікалася велетенська фіолетова пляма, набирала ваги, кошлатилась і загрозливо темніла по центру.
— Не перед добром… — шепотілися за спиною в німки перелякані горбівці. І чи є воно, оте добро? Чи ще лишилося? Смерть ціле село безборонно викосить — із малими, старими, немічними — ніхто не врятується і ніхто не врятує… Хіба що… німка, германка їхня, Францівна, Фаня. Звідки взялася і коли — ніхто не зауважив, їй-богу, наче із землі горбівської виросла одразу перед офіцером. Худенька, невисока, із сивиною на скронях, під очима темно, і в очах — темінь. Стоїть, немов натягнута тятива, аж дзвенить, і кожне, кожнісіньке слово спершу в грудях чеканить, а потім вимовляє з притиском, не відводячи погляду, ніби очима наглядачів за руки тримає. Говорить неголосно, без тіні страху, з такою гідністю, що в досвідчених вояків під шкірою, здавалося, кров австрійська озивається.
— Моє ім’я — Франциска Цайтлер, за чоловіком — Пономаренко, — дзвенить у передгрозовому затишші жіночий голос і безборонно в далеч котиться. — Прожила в Горбові майже двадцять років, народила дітей і ніколи… За всі двадцять років не бачила підступу й зла. Мої діти — їхні діти. Моє життя — їхні життя. Горбівці — мирні люди.
— А комуністи? Хто з-поміж них комуністи? Назвіть прізвища, — гарячково вистрибнув наперед вусань, забувши вочевидь, що його знання німецької оцій маленькій чудній жінці не потрібне. Проте горбівці, зачувши запитання, вражено попритихали — ані шелесту, ні руху, ні вдиху, ні видиху, наче вже нема їх на білому світі. Натомість Францівна перевела погляд на офіцера й упевнено відповіла:
— Нема. — За її спиною, здавалося, цієї миті всеньке село вмістилося до останньої хати. — Усіх заарештували в перші дні окупації. Комуністів у Горбові нема. Як і вбивць. Прошу звільнити заручників…
— А як ні? — усміхався демонстративно, дивлячись прямісінько в очі. — Що тоді зробите?
Погляду не відвела, ні, навіть не кліпнула, хіба вдихнула повітря глибше, наче востаннє.
— Буду змушена доповісти вашому вищому керівництву.
На подвір’ї комендатури враз стемніло й затихло, неначе рядно на село накинули — чорне й загрозливе. Таке нікого не вбереже, не пощадить і не пожаліє нікого… якщо раптом… Кинувши швидкий погляд поверх людських голів, що всі як одна прикипіли очима до «своєї» германки, офіцер зрештою процідив крізь зуби:
— Перемістити всіх до клубу. — І, ступивши крок назустріч жінці, відчеканив їй у лице: — Якщо хтось утече, ваших дітей, Франциско Пономаренко, розстріляють першими.
Над куполами неіснуючої церкви в пронизливій вересневій глибині задвигтіло, затріщало, заіскрилось і покотилося в далеч гуркотом. Фаня дивилася, як рвучким упевненим кроком поспішає до приміщення комендатури офіцер, і дрібно тремтіла всім тілом.
— Спасибі…
— Францівна батька спасла твого…
— Сина, Івана…
— Рятівниця наша, спасибі…
У повітрі шурхотіли перші краплі, шуміли, дзвеніли, набрали голосу. Певно, збиралися виплакати все, що вже не вміщало в собі зболене серце жінки…
— Якби ж помогло…
Коли поверталася до дітей, осінній дощ ходив принишклими сільськими вуличками Горбова. Дріботів то назад, то вперед, то колами, стишувався і знов припускав. По-осінньому холодний, він змочив до нитки заручників, котрих так і лишили на подвір’ї комендатури. Чоловіки сиділи під відкритим небом, притулившись спинами один до одного й натягнувши на голови піджаки, і мовчали — кожен про своє, хіба час від часу кидали короткі погляди в надії — чи досі там, чи не пішла, бува, рятівниця?
Згадавши про односельців, Фаня мимоволі пришвидшила крок, поспішаючи, проте коли дійшла до двору й поклала руку на клямку хвіртки, завмерла — далі ноги не несли. Що ж це вона, Господи, робить? Що наробила? Прочинила хвіртку і, наче вулична злодюжка, озирнулася. Знала, що відтепер за ними наглядати будуть. Так і є. Стоїть.
— Господи, убережи… і помилуй, — прошепотіла й чимдуж кинулася до хати. Старша дочка наполохано вибігла в сіни.
— Мамо, — швидше зойкнула, аніж прошепотіла. — Мамочко… Що ж тепер буде? Там… під двором… стережуть нас.
Фаня з полегкістю видихнула, бо ж удома діти, поки живі-здорові, гуртом.
— Усіх, доню, стережуть. Такі часи настали.
— Мама прийшла! Мама! — Соня, зачувши рух, прокинулась і лізла з печі, за нею Вітя слідом, тільки Михайлик, найменшенький, спав у другій кімнаті.
— Ш-ш-ш… Тихенько, — шикнула до малечі старша сестра, і діти наполохано попритихали, спостерігаючи, як мати із сестрою шукають у хаті кожна своє. Одна перебирає шухляди письмового столу, а друга поспіхом згрібає теплий одяг для матері. Сонька з Вітькою, хоч і маленькі, а розуміють: якщо одяг збирають, значить, піде матуся від них. Поночі піде…
— Мамочко, — кліпають розгублено.
— Мамо! — зіскакують з лавки й біжать навперейми, щоб не пустити.
— Цить, хороші мої, тихенько. — Фаня обійняла заплаканих дітей. Руки теплі, хоч і змокла вся. — Мені треба піти… А ви маму вдома підождете. Домовилися? Разом, гурточком.
І голубила, і цілувала, тулила до серця найцінніший скарб, найдорожче багатство, а душа на шмаття рвалася, мов старе полотно. Перехрестила кожного, благословляючи, обвела поглядом горбівську хату, що рідною стала, кожен куток її і закуток. Підвела очі до портрета на стіні — Захар, чоловік, доля-доленька. Де він зараз? Що з ним? А що з ними буде? Краще про те не думати й не гадати, бо і в Білорусії, і в Україні цілі села й містечка в згарищах стоять. Ні малих, ні немічних не пощадили, ні жінок, ні старих… Тисячі живих душ за вітром пішли, аби іншим наука була. А яка ж то наука, як людина людині — гірше звіра. Господи, і де оте все в людині вміщається?
— Помилуй нас, Господи, — перехрестилася і приклала чоло до Святого Письма. —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У затінку земної жінки, Олена Печорна», після закриття браузера.