Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли виходила, озирнувшись, кивнула в бік шафи.
— Фаню, коли що… документи в папці… під білизною.
***
Жанна поставила крапку в кінці речення й підвела очі — тихий шепіт за вікном, ледь-ледь уловимий, немов натяк. Невже дощ? Дощ. Так і є. Поки вона працювала, не помічаючи нічого довкола, почалася тиха квітнева мжичка. Здалося, що вода проступає крізь літери, набрані на білому аркуші вордівського документа. Минуле незбагненним чином просочилось у теперішнє, і від усвідомлення цього зробилося млосно. Це так, ніби хтось близький і важливий несподівано озвався: «Ось я, відчуваєш? Близько. Зовсім поряд. Ну ж бо, відчуваєш?»
Звичним рухом закрила ноутбук і деякий час сиділа непорушно, споглядаючи, як легке прозоре марево неспішно ходить садом й увесь час завертає до вікна, аби обцілувати яблуневий квіт. Антонівка, хоч яка поважна пані, а цьогоріч зацвіла, немов уперше, цнотливо й довірливо. Білі пуп’янки з рожевими прожилками довго не зважувалися, ніби сумніваючись, чи варто, проте кілька днів тому таки розкрили вічка. Зараз там збиралися краплинки, і збоку здавалося, що квіт тремтить або ж танцює… Краса швидкоплинна й нетривка. Варто лишень стиснути в долонях квітку трохи міцніш — і все. Що від неї лишиться? Майже нічого, тільки вогкий слід — та й по всьому. Тоді… чому? Чому, коли надходить час, «та сама» мить, крихітний і такий вразливий зародок розпускає пелюстки, незважаючи ні на що й попри все.
Нині Жанна відчувала щось подібне. Знала, чи що? Просто «знала», що незабаром усе закінчиться: і дощ, і оповідь, і чужа доля, і її чекання. Кількамісячний період, тривалий, почасти болісний, але настільки пам’ятний, ось-ось має відійти в минуле. Власне, ці відчуття складно було чимось аргументувати, пояснити чи довести. Воно просто було й годі. Легке, неначе шепіт неба між гілок. Тихе. Світле. Умиротворене.
Найдивніше, що це відчули всі. Найпершими — діти.
Варя якось одразу «вловила» мамин спокій. Жанна й досі не може пояснити, як це їй удалося. Доня могла, наприклад, займатися чимось важливим для себе, а потім, випадково зазирнувши до кімнати, лишалася, щоб просто бути… поряд. Горнулась, як маленька. Обіймала. Брала за руку й довго не випускала зі своїх долоньок, ніби підживлювалася від невидимого джерела любові. А на днях запропонувала влаштувати фотосесію для малюка в животі, чи то пак для самого живота. Сама обрала для мами сукню — довгу-довгу, аж по кісточки, зробила зачіску, підфарбувала й повела в сад, де змусила позувати біля кожного куща й дерева, які встигли до того часу розквітнути. У них над головами котив хвилі розпашілого тепла квітень, а між гілок роїлися, гули й струшували золотавий сонячний пилок куликівські бджоли.
— Мам, не заплющуй очі. Усміхнися. Ні, не смійся, усміхнися. Ну, мам! Вау!!! Ось цю фотку сьогодні ж викладу в інстаґрам, — аж пищала Варя, усміхаючись, а Жанна роздивлялася ластовиння на носику й щічках. Маленькі цяточки, здавалося, теж пищали: осьде, ще мить — і літо.
— Мамочко, а тепер селфі. Давай селфі? Один, два, три…
— Синку, біжи до нас. Сфотографуєш?
Ваня знічено морщився і мружився проти сонця.
— Ну, всьо… Хорош вам. Жарко.
А й справді, мовчазний, розбурханий, постійно чимось незадоволений підліток несподівано для себе й для них відігрівся. Виявляється, так буває: дитина набирається тепла, накопичує його, акумулює і зрештою якоїсь миті знову довіряється безумовно. Учора, наприклад, Ванько годину, а то й дві, не вмовкаючи, розповідав про байдарки. Говорив і говорив, розмахував руками, шукав і потім показував фото та відео. Нове захоплення з’явилось якось несподівано, між іншим. Пішов з однокласниками за компанію і лишився, тепер ціле літо розписане наперед. Туристичний клуб, здається, має й назву відповідну — «Вогнище». Максим хвалив керівника, обіцяв підтримати, навіть знайшов час, щоб відвідати гурток, а згодом вони з Ваньком до пізньої ночі шукали на інтернет-сайтах якесь специфічне обладнання разом.
Зміни в чоловікові «чіпляли» Жанну найдужче, хоча на перший погляд були малопомітними для стороннього ока. Він просто став повертатися додому. По-справжньому. Вона це відчувала на якомусь клітинному рівні, шкірою, жіночим єством — у рухах, словах, інтонаціях, погляді, дотиках. Нічого особливого чи виняткового не відбувалося, так, але, як тільки вона заспокоїлася, відпустила старі образи, вимоги, претензії… Як би це пояснити… Жанна якоїсь миті ніби вийшла на світло й стала… видимою для нього, чи що? Значимою.
Несподівано озвався мобільний, налякавши рудого розбишаку Няшку, що вмостився поряд. Чудасія, однак кошеня — і те останнім часом полюбило спати лише біля господині. Де б не було, а прибігало й настійливо мостилося поряд із Жанною, ось і тепер сонно кліпало очиськами, дослухаючись до розмови подружжя.
— Алло!
— Привіт! Я заїду на обід. Чогось хочеться? Можу заскочити в «Наш край» і прикупити смаколиків.
— Та ні, мабуть, не треба.
— Значить, зараз буду. — І вже коли майже відключився, несподівано додав: — Жанн, а знаєш кого я зустрів сьогодні? Діденка. Він тобі вітання передавав і дяку. Сказав, що текст, який ти вже надіслала… Як же він висловився? Винятковий. Знаєш… — Голос чоловіка враз стишився і став серйозним. — Діденко — чоловік бувалий, людей наскрізь бачить. Так от, запевнив, що ти для Куликівки — скарб. Просто… ти ще сама того не знаєш.
Не знайшлася, що відповісти, знічено змовчала, а попрощавшись, зробила те, що віднедавна допомагало їй «перезавантажитись», — пішла на кухню готувати обід. Воліла ні про що не думати, була та й годі. Бачила, як у сусідньому вікні крізь пелену мжички привітно всміхається Ніна Павлівна й махає рукою, запрошуючи в гості. Чула, як шипить чайник, шепоче про своє дощ, а на стіні рівно та розмірено цокає старовинний годинник із зозулею. Жанна й сама до пуття не розуміла, чому їй так хотілося, аби чужу часову «реліквію» відремонтували. Майстра шукали, мабуть, більше тижня точно. І от учора нарешті забрала своє замовлення в годинникаря. Сивочолий чоловік змовницьки мружив очі, голублячи вказівним пальцем голівку «співочої пташки», а потім з якогось дива раптом підморгнув до Жанни.
— Відійшла епоха. Всьо. Не повернеш. І ця відійде, будьте певні. Може, хіба такі, як ви, про нас розкажуть.
***
Дощ стишився під ранок, на світанні, коли край неба засірів початком нового дня. Село на Чернігівщині прокидалося в тривожному очікуванні. Нажахані люди зайвий раз не виходили за поріг, остерігаючись скорої розправи, тож сільські вулички аж дзвеніли зловісним безлюддям, пронизливим, диким та моторошним.
Рух був хіба що біля комендатури, чулися гомін і короткі накази: то заручників одного за одним переводили в приміщення колишньої церкви. Людям чомусь так легше було думати. Чи спокійніше? За радянської влади храм «переобладнали» під сільський клуб з усіма відповідними атрибутами, і тепер заручників розмістили в гримувальній кімнаті. На стіні висіло величезне дзеркало і, неначе знущаючись, відображало нещадну реальність у всій красі. Голодні, змучені, виснажені, опухлі, з набряками під очима, грубими синцями, що проступали чимдалі виразніше, — у цих людях неможливо було впізнати своїх. Кажуть, очікування смерті в рази страшніше від самої страти. Що ж, горбівським бідолахам увижалося, що вони чекають вироку цілісіньку вічність. Години неспішно просочувалися крізь пальці, стікали кудись під мостини
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У затінку земної жінки, Олена Печорна», після закриття браузера.