Читати книгу - "Вілла Деккера"

— О, Марцю! — втішився Пурцель.— Нам направду іно тебе бракувало!

Він знову кинувся в бій, молотячи кулачиськами на всі боки. Були тут і решта моїх кумплів батярів: Ґіпс, Цєпа, Прецль, а з ними й новий мій знайомий — Кацяба. Бронко хутко зорієнтувався, хто тут свої, а хто чужий, вдягнув кастет і почав мастити, аж кості тріщали. Мені довелося ще разів три махнути кийком, але бійка йшла до завершення. Кіндери почали тікати, а батяри веселою гурмою потягли нас до кнайпи.

— Ти мене шукав? — запитав Пурцель.— Маєш для мене якісь кокоси[71]?

— Йо. Ти мені потрібен. Я завтра о восьмій вечора буду в Брюховичах. Там в лещетарському клубі, який на літо замкнений, зберуться німці.

— Які німці?

— Різні. Будуть і місцеві. Але такі, що працюють на фюрера.

— О! І такі вже є?

— Я би просив, аби ти взяв своїх хлопців і зробив засідку. Але не біля клубу, бо там уже будуть агенти поліції.

— Шо? Курва! Ше їх нам бракувало!

— Вам не конче з ними перетинатися. Просто я знаю, що часто з таких наперед планованих акцій виходить дупа. Бо завше випірне прикра несподіванка. А ти підстрахуєш. Розстав своїх людей на всіх закрутах, які з головної дороги ведуть до лісу. Бажано, аби вони з восьмої вечора сиділи на деревах і пильнували.

— Та добре. Скажи лише сальцесонам[72], аби до нас навіть ся не наближали. На дух їх не переношу. Шо ше?

— Чи маєте якісь умовні сигнали?

— Йо! Щиглювання.

— Що то таке?

— Не чув? — І він засвистав, як щиголь, на всю кнайпу, тієї ж миті відізвалося ще зо два десятка таких самих свистунів, але з іншими тембрами і мелодіями.— Та ж ми з дитинства ловили пташок і продавали на базарі. А приманювали їх різними свистами — то як щиголь, то як дрізд, то як шпак. А відтак витворили цілу мову. Ану, хлопаки, покажіт панови репортерови, як ми вміємо балакати.

Вмить кнайпа заповнилася такими розмаїтими свистами, яких я ще в житті не чув. Ці хлопи, що вже повиростали і такими забавками, як ловитва пташок, давно не бавилися, зберегли для себе пташину мову, зрозумілу лише їм самим. І це було прекрасно.

Несподівано кнайпу розітнув радісний крик Ґіпса. На порозі з’явився живий-здоровий Швелєр, який був пропав дорогою до Палестини. Ґіпс кинувся його обнімати, а Пурцель вдарив кулаком по столу і вигукнув:

— Ади-во! Чуда ше ся відбувают!

Швелєра потягнули за стіл і налили йому цьмаги[72]. Він мав натомлений вигляд, добряче змарнів, руки були в синцях. Ґіпс обнімав його, тулив до себе, гупав кулаком у плечі, чухрав йому голову, смикав за вуха і тішився, як мала дитина, а Швелєр і собі лупасив його по плечах, обнімаючи, і радів крізь сльози.

— Ану кажи! — допитувався Ґіпс.— Ану кажи, шо там з тобов було!

— Та шо… то ціла банда. Вони нас грабуют, а потім саджают не на корабель до Палєстини, а на совєцкий корабель до Одеси, а там товарняками везут до Сибіру.

— А то засранці! — вигукнув Пурцель.— І шо? Як ти дав драла?

— Та як… Спочатку нас тримали в якійсь конюшні. Ми там жили кілька днів. Спали на матрацах. Годували нас кукурудзянкою. Ті гроші, які я заніс до совєтського посольства, нам не видали, а сказали, шо все дістанемо вже на кораблі. Але як нас посадили на той корабель, див­люсі, а тамечка морці — самі-но москалі. Я відразу запідозрив, жи тутка шось недобре. Я спустився вниз, де була капітанська хавіра. Він був сам. Побачив мене і хотів вихопити пістолєт, але я йому викрутив руку, поклав го писком на стіл і запитав: куди ми пливемо? Він сказав, жи до Палєстини. Але на столі я побачив мапу, де було зазначено єнший шлях — до Одеси. Тогди я його легонько придушив, і він сказав, жи вони пливут в Совєцкий Союз, шо там нам буде файно, нам виділят землю в Криму. Я не став слухати тоті бздури. Запхав йому до писка тую мапу, зв’язав, скрутив і примоцував до столу. А сам вилетів нагору і побіг до своїх. Корабель якраз відчалював. Я кричу, шоб тікали з корабля, бо нас везут зовсім не до Палєстини. Але де би мене хто слухав! Ту виджу — біжать морці. Я вхопив якусь дошку, перехрестив одного, другого, а сам — беркиць через прову та й в море. І пливу. Не було то далеко — може, зо сто метрів. Виліз мокрий, а мене там хапают їхні агенти і тягнут знову до тої конюшні. Вікна там не було. Потім влетіло їх кілька і почали мене гамселити. Я боронився, як міг, але їх було забагато. Сказали, жи мушу вибирати: альбо Одеса, альбо морске дно з каменьом на шиї. Ну, я вибрав перше. Запитав ше за мої гроші. Вони сказали, шо все в порядку. Гроші є на кораблі. А днями буде новий корабель до Одеси, і я ним попливу. Я вдав, шо вони мене вмовили. А сам уночі почав думати, як мені звідти чкуряти. Стіни тої конюшні були з поздовжніх дощок. А впоперек них йшли балки. Я почав пнятися тими балками нагору, бо зувидів, жи дах зі старої ґонти має дзюри. Я попхав одну дощинку, другу. О, вже виджу — є люфт. Попхав ше і вже міг вилізти на дах. Потім підповз до самого краю, звісився з того даху і зістрибнув у траву. Ніхто мене не ­зауважив, бо ­варта була іно біля входу. Тоді я вже дав ноги за паса і гнав як вітер. Добре, жи заховав у мештах трохи грошей, то міг купити собі їсти. До потягу не пішов, бо знав, жи там буде облава. Так жи з Констанци до Бухареста я добирався то пішки, то на фірі. А вже в Бухаресті сів на потяг. Во і я тут.

— Тобі тре піти до нашого рабина,— сказав Ґіпс.— Мусиш то все вповісти.

— А йо! Піду. Але мусив вас, хлопаки, зобачити. Який я дурний, шо не слухав тебе, Ґіпсю! Який я дурний. Все я втратив.

— Ай! — заспокоював його Швелєр.— Дайсі на стриманє. Все, шо моє,— то твоє. Ше заробимо. Тішуся, жи ти, морда кохана, знову зі мною.

Вони далі обнімалися й цілувалися, а вся батярська ­гебра[74] не могла намилуватися такою великою дружбою.

Після тої зустрічі я подякував Бронкові, завіз його до міста, а потім зателефонував комісарові й повідомив про батярів.

— І нащо воно тобі? — здивувався Обух.— Там будуть бувалі агенти. А ці можуть лише напсувати.

— Береженого Бог береже. Побачимо.

— Наші агенти поїдуть за вами. Але лещетарський клуб буде теж під наглядом. Конарський обіцяв дати своїх людей. Та й ти без зброї туди не потикайся.

Розділ тринадцятий

30 серпня 1939 року, середа

1

Цього дня Польща проголосила загальну мобілізацію, і до