Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

— Я добре вивчив лорда Іржавського, сер. Пам’ятайте, він не думає, що ми будемо протистояти, тож численність нашого війська його не турбує, — генерал ледь помітно всміхнувся. — І, звісно, напавши на нас, він все глибше й глибше тонутиме в ганьбі. Інші прибережні держави візьмуть це на замітку. 

— Тоді зміна планів, — мовив Кадрам. — Анк-Морпорк зачекає. 

— Мудрий хід, сер. Як завжди. 

— Щось чути про мого сердешного брата? 

— На жаль, ні, сер. 

— Нашим агентам слід ретельніше шукати. Світ чатує, Ашале. 

— Звісно, сер. 

— Сержанте? 

— Слухаю, Ноббі? 

— Нагадай-но мені ще раз про наші особливі якості? 

— Замовчи і педалюй, Ноббі. 

— Гаразд, сержанте. 

У Човні було темнувато. Над схиленою головою Леонарда з Квірма, який керував човном, крутячи два штурвали, погойдувалася свічка. Довкола Ноббі брязкали шківи і цокали крихітні ланцюжки. Це як бути всередині швейної машинки. Де також доволі мокро. Зі стелі рівною цівкою скрапував конденсат. 

Вони вже десять хвилин крутили педалі. Більшість часу Леонард про щось захоплено розповідав. У Ноббі склалося враження, що він мало виходить в люди. Він говорив про все. 

Всередині, приміром, були повітряні балони. Ноббі радо приймав той факт, що повітря можна дуже сильно стиснути, і саме воно містилося в сталевих, прикутих до стін діжках, що тужливо поскрипували. Що його здивувало, так це те, що ставалося з повітрям потім. 

— Газові бульбашки! — вигукнув Леонард. — Знову дельфіни, розумієте? Вони ж не розсікають хвилі, а пролітають крізь хмарку бульбашок. А це, звісно ж, набагато легше. Я додаю трохи мила, і так човну наче легше плисти. 

— Він думає, що дельфіни вміють літати, сержанте, — прошепотів Ноббі. 

— Просто крути педалі. 

Сержант Колон наважився озирнутись. 

Лорд Ветінарі сидів на перевернутому догори дном ящику посеред брязкучих ланцюгів, а в нього на колінах лежало кілька Леонардових ескізів. 

— Не зупиняйтесь, сержанте, — мовив Патрицій. 

— Так точно, сер. 

Тепер, коли вони віддалилися від міста, Човен рухався швидше. 

Крізь невеличкі ілюмінатори навіть просочувалось трохи морського світла. 

— Пане Леонард, — звернувся Ноббі. 

— Так? 

— Куди ми пливемо? 

— Його світлість хоче побачити Лешп. 

— Ну ясно, шо ж іще, — мовив Ноббі. — Я якраз собі думав: «Куди я не хочу плисти?» — і мені в голову нараз прийшла відповідь. От тільки я не думаю, що ми туди доберемося, а все тому, що десь за п’ять хвилин у мене відваляться коліна… 

— О, ви що, вам не доведеться весь час педалювати, — запевнив його Леонард. — Для чого тоді, по-вашому, потрібно це здорове свердло на носі Човна? 

— Оце? — мовив Ноббі. — Я думав, шоб дзюравити ним днища ворожих кораблів… 

— Що? — Леонард крутнувся на кріслі зі скривленим від жаху обличчям. 

— Топити кораблі? Топити кораблі? З людьми на борту? 

— Ну… так… 

— Капрале Ноббс, гадаю, ви дуже невисокого розуму молодий… чоловік, — холодно промовив Леонард. — Використовувати Човен, щоб топити кораблі? Це жахливо! Та жодному матросу така ницість навіть на думку не спаде! 

— Пробачте… 

— Свердло, щоб ви знали, має кріпити нас до інших кораблів — як риба-причепа, що прикріплюється до акул. Щоб міцно закріпитися, достатньо кілька разів крутнути свердло. 

— То… ви, виходить, не можете просвердлити корпус? 

— Тільки якщо ви дуже неуважний і страшенно необачний молодий чоловік! 

Може, океанські хвилі зазвичай і неможливо буквально борознити, але анкська кірочка, що тягнулася ген із міста, як відомо, влітку буяла кущами. «Мілка» ледве сунула, залишаючи позаду себе жолоб. 

— А можна швидше? — запитав Ваймз. 

— Ну звичайно, — уїдливо відповів Дженкінс. — Де накажете впаяти додаткову щоглу? 

— Корабель вже як цяточка, — мовив Морква. — Чому ми їх ніяк не наздоженемо? 

— Він більший, отже, в нього, технічно кажучи, є більше вітрил, — мовив Дженкінс. — А ще в хапонських кораблів швидкісні корпуси. А в нас трюм забитий… 

Він запнувся, але було вже надто пізно. 

— Капітане Моркво? — кликнув Ваймз. 

— Сер? 

— Викиньте все за борт, — розпорядився Ваймз. 

— Тільки не арбалети! Лиш один вартує більше сотні дол… 

Дженкінс замовк. На Ваймзовому обличчі легко читалося, що за борт можна викинути ще чимало речей, і добре, якщо він не опиниться серед них. 

— Ідіть понатягайте якийсь такелаж, пане Дженкінс, — звелів він. 

Він провів капітана поглядом. За мить роздався сплеск. Ваймз визирнув через борт і побачив дерев’яний ящик, що якусь мить похитався на хвилях, а тоді пішов на дно. Він відчув радість. Мисливець на злодіїв, так його Іржавський назвав. Той хотів його образити, але йому подобається. Існує тільки один злочин — крадіжка — адже вкрасти можна що завгодно: золото, цноту, землю чи життя. А мисливцеві на злодіїв залишається погоня… 

Роздалося ще кілька сплесків. Ваймзові здалося, що човен ринув уперед. 

…погоня. Тому що переслідувати легше, ніж ловити. Достатньо когось упіймати, як все ускладнюється, а погоня завжди чиста і вільна. Це куди приємніше, ніж шукати зачіпки і витріщатися в записники. Він втікає, я біжу навздогін. Просто. 

Ветінарський тер’єр, еге ж? 

— Біп-біп-біп-дзинь! — роздалося з його кишені. 

— Чекай, — випередив його Ваймз. — Ти зараз скажеш щось на кшталт «П’ята дня, у морі», так? 

— Е… ні, — мовив бісик-органайзер. — Тут пише «Страшна сварка з лордом Іржавським», Введіть-Своє-Ім’я. 

— А ти хіба не маєш мені сказати, що я буду робити? — запитав Ваймз, відкриваючи кришку. 

— Що ви повинні робити, — виправив його бісик, неабияк схвильований. — Що ви повинні робити. Я не розумію… е… щось не так… 

Анґва перестала тертись об шпангоут, намагаючись стягнути нашийник. У неї нічого не виходило, а срібло, що впивалося їй в шию, ніби обпікало холодом. 

Та окрім цього — а срібний нашийник на перевертні був доволі великою частиною цього — до неї добре ставилися. Їй залишили миску з їжею, дерев’яну миску, і її вовча натура їла з неї, поки її людський бік сидів із заплющеними очима й затискав ніс пальцями. Біля неї також стояла повна миска доволі свіжої, як на Анк-Морпоркські стандарти, води. Принаймні вона бачила дно миски. 

Так важко мислити у вовчій подобі. Це ніби відчиняти двері на п’яну голову. Доволі реально, але потрібно концентруватися на кожному русі. 

Почувся звук. 

Вона нашорошила вуха. 

Корпус об щось шкрябнув. Вона сподівалася, що це риф. А це означало… земля, можливо… якщо їй хоч трохи пощастить, вона допливе до берега… 

Щось дзенькнуло. Вона забула про ланцюги. Це було зайве. Вона і так почувалась слабкою, як кошеня. 

Роздалися ритмічні звуки, ніби щось вгризалося в дерево. 

Прямісінько в неї перед носом зринув крихітний металевий гвинт, що на дюйм виліз зі стіни. 

Хтось говорив. Голос був віддалений і спотворений, і чутний, мабуть, лише вуху перевертня, але десь, прямо під її лапами, ворохобилися слова. 

— …можеш кинутись тих педалів, капрале Ноббс. 

— Я помираю з голоду, сержанте. В нас є щось їсти? 

— Ще залишилося трохи часникового соусу. І сиру. І холодних бобів. 

— Ми в бляшанці без повітря, і ви пропонуєте нам сир? А про боби я взагалі мовчу. 

— Мені дуже шкода, джентльмени. Все відбувалось в поспіху, і я мусив прихопити їжу, яка не псується. 

— Просто тут стає трохи… сперто, якщо ви розумієте, про що я. 

— Я розмотаю канат, щойно звечоріє, ми зможемо виплисти на поверхню і подихати свіжим повітрям. 

— Потрібно бодай випустити повітря зсередини… 

Анґва насупила брови, намагаючись осмислити