Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

— Так і відсилаєте всю свою платню матері? 

— Так, сер. 

— Чудовий ви хлопець. 

— То що робитимемо, капітане? — повторив Морква. 

Ваймз роззирнувся. Зробив кілька безцільних розпачливих кроків. А потім широко розвів руки і плеснув себе по боках. 

— Звідки я знаю? — сказав він. — Гадаю, попередимо людей. Мабуть, нам найліпше вирушити в палац Патриція. А потім… 

У тумані були сліди. Ваймз завмер, приклав палець до губ і затягнув Моркву у провулок, щоб сховатися. 

Із клубів туману виринула постать. «Ще один із тих», — подумав Ваймз. Зрештою, немає закону, який би забороняв вбирати довгі чорні плащі і каптури. Може бути дюжина цілком невинних причин, чому ця постать вбралася у довгий чорний плащ, натягнула каптур і стовбичить на світанку біля щойно спаленого будинку. Мабуть, варто попросити його назватися. 

І зробив крок. 

— Перепрошую, сер… — почав було він. 

Постать озирнулася. Було чутно шипіння від вдиху. 

— Якщо ви не заперечуєте, я хочу спитати… за ним, молодший констеблю! 

Постать добре стартувала. Промчала вулицею і дісталася рогу, доки Ваймз був лише на півдорозі. Він встиг завернути за ріг і побачив, як постать зникає у провулку. Ваймз побачив, що біжить лиш він один. Віддихуючись, він зупинився і побачив, як Морква неспішно трюхикає довкола рогу. 

— У чому справа? — прохрипів він. 

— Сержант казав, що мені не варто бігати, — сказав Морква. 

Ваймз кинув на нього невиразний погляд. А потім збагнув. 

— Ох, — сказав він. — Е-е, розумію. Не думаю, що він мав на увазі усі випадки, — він ще раз подивився у туман. 

— Небагато у нас шансів зробити бодай щось у цьому тумані і на цих вулицях. 

— Може, знайдемо якогось невинного свідка? — спитав Морква. 

— В Анк-Морпорку, так? 

— Так, сер. 

— Схопимо його просто тому, що він рідкісно цінний. — сказав Ваймз. 

Він поплескав Моркву по плечу. 

— Ходімо. Нам варто піти до палацу Патриція. 

— Палацу Короля, — виправив Морква. 

— Що? — спитав Ваймз. Потяг його думок тимчасово забуксував. 

— Зараз це палац Короля, — сказав Морква. 

Ваймз кинув на нього кривий погляд. І видав короткий невеселий смішок. 

— А й справді, — погодився він. — Наш король, що вбиває драконів. Гарно спрацював, — він зітхнув. — Їм це не сподобається. 

Їм і не сподобалося. Нікому. 

Першою проблемою була придворна гвардія. 

Ваймзові вони ніколи не подобалися. Зрештою, і він їм теж ніколи не подобався. 

Гаразд, цілком можливо, що гвардійці трохи легковажили законом, та, на фахову думку Ваймза, вони були за крок до найгірших кримінальних елементів, які лише могло породити це місто. Наступний крок — це крок униз. Вони мали б трохи реформуватися, аби бодай могла виникнути думка про внесення їх до переліку Десяти Небажаних Осіб. 

Вони грубі. Вони жорстокі. Вони не прибирали стічні канави, а були тим, що знаходять прибиральники стічних канав у моменти найбільшого виснаження. Патрицій платив їм дуже добре, ймовірно, і тепер був хтось, хто теж платив їм дуже добре, бо коли Ваймз підійшов до воріт, двоє гвардійців, які щойно спиралися на стіни, виструнчилися, нагнітаючи психологічну атмосферу максимального правопорушення. 

— Капітан Ваймз, — сказав Ваймз, дивлячись просто перед собою. — Побачити Короля. Це надзвичайно важливо. 

— Та? Краще б так і було, — відповів гвардієць. — Капітан Слаймз, так? 

— Ваймз, — монотонно сказав Ваймз. — Через «В». 

Один із гвардійців кивнув напарникові. 

— Ваймз. Через «В». 

— Химерно, — мовив другий гвардієць. 

— Це терміново, — сказав Ваймз із дерев’яним виразом обличчя. Він намагався просунутися вперед. 

Перший гвардієць виступив уперед і різко пхнув його в груди. 

— Туди ніхто не зайде, — сказав він. — Наказ короля, розумієш? Тож можеш іти під три чорти, капітане Ваймз, через «В». 

Не слова додали Ваймзові рішучості, а те, як той чоловік захихотів. 

— Відійдіть, — сказав він. 

Гвардієць нахилився і постукав Ваймзові по шолому. 

— Хто це тут намагається мені наказувати, якийсь коп? 

Бувають такі миті, коли кинути бомбу — по-справжньому приємно. 

— Молодший констеблю Моркво, заарештуйте цих людей, — наказав Ваймз. 

Морква відсалютував. 

— Так, сер, — сказав він, розвернувся і зграбно попрямував туди, звідки вони прийшли. 

— Гей! — гукнув Ваймз услід Моркві. 

— Саме це я й хотів побачити, — сказав перший гвардієць, опираючись на спис. — Ініціативний цей ваш хлопчинка. Має голову на плечах. Не захотів чекати, поки йому відкрутять вуха. Хлопець далеко піде, якщо лише й далі чинитиме мудро. 

— Дуже розумний, — мовив другий гвардієць і приставив спис до стіни. — Дратуєте ви мене, чуваки з Варти, швендяєте скрізь, ніколи належно не працюєте. Хизуєтесь своєю владою, наче на вас треба зважати. Тож ми із Кларенсом покажемо вам, що таке справжня служба, отак. 

«Одному я б точно міг наваляти, — подумав Ваймз, відступаючи кілька кроків назад. — Принаймні якби він відвернувся». 

Кларенс спер спис до воріт і плеснув у долоні. 

Почулося гучне й жаске улюлюкання. Ваймз здивовано подумав, що той звук видавав не вартовий. 

З-за рогу на шаленій швидкості вибіг Морква, тримаючи у кожній руці по сокирі. Він наближався, прискорюючись, його велетенські шкіряні сандалі хльоцали по бруківці. І постійно лунав цей клич «дідадідадіда», наче хтось потрапив у пастку на дні глибокого каньйону з гучним відлунням. 

Двоє гвардійців остовпіли від здивування. 

— На вашому місці я б пригнувся, — сказав Ваймз звідкись знизу. 

Морквині сокири вилетіли з його рук і полетіли зі свистом, наче двійко куріпок. Одна сокира влучила у ворота палацу, пошкодивши їхню верхівку. Друга — поцілила в першу і розколола її. Тоді з’явився Морква. 

Ваймз відійшов, присів на найближчу лавку і скрутив собі сигарету. Закуривши, він мовив: 

— Цього цілком достатньо, констеблю. Тепер вони спокійно підуть із вами. 

— Так, сер. Яке звинувачення? — спитав Морква, тримаючи у кожній руці по млявому тілу. 

— Образа офіцера Варти під час виконання обов’язків і… аа, так. Опір арешту. 

— Відповідно Розділу (VII) Акту про громадський порядок від 1457 року, — сказав Морква. 

— Так, — урочисто сказав Ваймз. — Так. Так, гадаю, що саме так. 

— Але вони не чинили сильного опору, сер, — зауважив Морква. 

— Гаразд. Тоді спроба опиратися арешту. Думаю, ми можемо залишити їх біля стіни до нашого повернення. Припускаю, вони не захочуть кудись податися звідси. 

— Ваша правда, сер. 

— Не кривдь їх, добре? — мовив Ваймз. — Не можна кривдити заарештованих. 

— Так, сер, — ревно сказав Морква. — Заарештовані мають Права відповідно до Акту про гідність (громадянські права) від 1341 року. Я постійно це кажу капралові Ноббі. Так і кажу йому: «У них є Права». Це означає, що не варто застосовувати копняки. 

— Добре кажете, констеблю. 

Морква глянув униз. 

— Ви маєте право мовчати, — сказав він. — Ви маєте право не шкодити собі, падаючи зі сходів, що ведуть до камери. Ви маєте право не вистрибувати з вікон. Ви не повинні казати нічого і розуміти, що все, що ви скажете, може бути використано як доказ. 

Він дістав нотатник і лизнув олівець. Ще більше нахилився до Ваймза. 

— Перепрошую? — запитав Морква у капітана. — Як пишеться «стогін», сер? 

— СТО-ГІН, гадаю. 

— Дякую, сер. 

— До речі, констеблю. 

— Так, сер. 

— Чому сокири? 

— Вони ж були озброєні. Тож я узяв сокири у коваля на Ринку, сер. І сказав йому, що ви трохи пізніше за них заплатите. 

— А той лемент? 

— Ґномський військовий йодль, сер, — гордо сказав він. 

— Дуже добрий, — сказав Ваймз, ретельно добираючи слова. — Та