Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

– Як тебе звати? – хлопець продовжував обіймати, в його очах засвітилися вогняні іскорки.

Згадавши, де вже бачила подібне, я заклякла. Він що демон?!

– Не зовсім, – відповів він на незадане запитання. – То як тебе звати?

– Відпустиш – скажу, – похмуро поставила я умову.

Він опустив руки. А я відразу кинулася бігти, хоч і розуміла, що вчинила по-дитячому. Слідом почувся веселий сміх.

– Ще зустрінемося, красуне!

Ага, мрій, демон чи хто ти там? Та я від тебе триматимусь якнайдалі в будь-якому випадку! Не вистачало ще закохатися в цьому моторошному місці! Ой, матінко, закохатися? Я справді подумала про це? Та ні за що у світі! Він мені просто здався гарним, от і все! Та й узагалі, якщо пощастить, мене вже скоро тут не буде!

Варто було залишити це крило, як навколо стало набагато більше народу. І не лише слуг. Я бачила блідих істот, які кудись крокували і з цікавістю на мене позирали. Намагаючись ні про що не думати, щоб не осоромитися ще й перед ними, я мчала до заповітного виходу. Молилася лише про одне – тільки б мене ніхто не зупинив!

Крила мені підрізали вже коли я мчала широкою алеєю до воріт.

– Далеко зібралася?

Я мало не зашипіла, впізнавши голос. Міль! Розвернувшись, помітила, що він стоїть неподалік поряд з якоюсь блідою дівчиною, яка закохано на нього дивиться. Схоже, цей недолугий соромітник даремно часу не гаяв! Він уїдливо скалився, дивлячись на мене.

– Не твоє діло! – відрізала я і хоробро рушила далі, хоч і розуміла, що моя справа програна.

– Ти що дійсно вважаєш, що зможеш звідси вибратися? – хмикнув він.

Те, що Міль навіть не спробував затримати, викликало не надто приємні підозри. Я вже не так завзято йшла до воріт, постійно озираючись на усміхненого вампіра. Той, здавалося, чогось чекав. І навряд чи чогось хорошого.

Спробувавши відкрити стулки і отримавши потужний розряд блискавки, що відкинув назад, я зрозуміла, чому Міль так веселився.

Деякий час я лежала горілиць неподалік від воріт, почуваючись справжньою дурепою. Не могла поворухнути ні руками, ні ногами. На довершення моєї ганьби навколо почали збиратися глядачі. І в перших рядах, як і слід було очікувати, Міль зі своєю пасією.

– Вона що божевільна? Без дозволу хотіла подолати огорожу? – почувся тонкий голосок цієї дівки, яка дивилася на мене, наче на порожнє місце.

Теж білява і квола, до пари кавалеру. Цікаво, він спеціально таку підбирав, щоб на її тлі не виглядати ще більш жалюгідним?

Почулися смішки блідих особин, які юрмилися навколо мене і явно читали мої думки. Їх було штук десять, але я не сумнівалася, що незабаром підтягнуться й інші. Міль же почервонів і пробурмотів щось недобре на мою адресу. Мабуть, вирішив, що йому ж самому краще якнайшвидше мене звідси забрати, поки що щось про нього не подумала.

Білявий телепень підхопив з землі моє паралізоване тіло, причому досить легко для такого кволенького створіння. І все ж таки я дуже сумнівалася, що цей слабак навіть до дверей донесе. Ще впустить дорогою.

Знову почулися смішки.

Міль прошипів, швидко несучи мене до будинку:

– Ти можеш замовкнути?!

– Взагалі-то я і так мовчу! – обурилася я.

Він загарчав.

– Я ж не винна, що тут усі в мою голову потикаються! – знову подала я голос. – І я думала, що після обряду такого вже не буде.

Міль не зволив відповісти і навіть не дивився на мене. Зчепивши зуби і явно весь киплячи від люті через те, що йому зі мною доводиться возитися, ніс далі. На довершення всіх бід, нас ще по дорозі засік Ербін. Він якраз вийшов з дверей, що вели до апартаментів Гілери. Помітивши нас, гукнув, тим самим привертаючи увагу й інших, хто знаходився неподалік.

– Що сталося?

– Це непорозуміння намагалося втекти, – процідив Міль.

– Зрозуміло, – Ербін насупився і наблизився до нас. – Чому її не попередили, що це може бути небезпечно? Ти ж до неї приставлений як охоронець, наскільки я розумію.

– Не встиг попередити, – нахабно збрехав Міль.

– Не хвилюйся, хвилин через п’ять дія охоронної магії припиниться, – вже м’якшим тоном звернувся Ербін до мене. – Але якби ти все ще була людиною, навряд чи витримала б удар.

Я нервово проковтнула, розуміючи, що щойно моє життя висіло на волосині.

– Віднеси Тею до її кімнати, – розпорядився вампір.

У цей момент нагорі сходів з’явилася постать схвильованої Базіани.

– Тею, ти чому вийшла з кімнати?!

Прокляття! Я вже подумки лаялася. Не тільки не втекла, а ще й переполошила всіх. Та й бідну жінку підставила. Її, напевно, залишили за мною доглядати.

– Гаразд, їй і так дісталося, – несподівано заступився за мене Ербін. – Гадаю, настав час розповісти Теї про наші порядки і все, що потрібно знати про її нинішній стан, – звернувся він до Базіани.

Та поспішно закивала і наказала Молі те ж саме, що й Ербін. Той, мало зубами не скрегочучи, поніс мене нагору. Напевно, цьому гаду хотілося, щоб мене добряче покарали за спробу втечі. А ось не дочекаєшся! І я не втрималася і таки показала йому язика.