Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Злата намагалася не дивитися у дзеркало заднього виду. Боковим зором вона помічала, що Артур постійно стежить за нею, і боялася зустрітись із ним поглядом. Як тоді, коли вони познайомились… Але ж в іншій країні його чекає інша! Чому? Ну чому він так легко забув про неї і переключився на Злату? Те, що вона жива, стало великою несподіванкою для Артура, але ж як можна забувати про людину, з якою в тебе є стосунки? Невже він і справді такий, як каже Стелла Аркадіївна?..

Для себе Злата вирішила, що, як би їй не хотілося приймати знаки уваги від Артура, вона мусить відсторонитися. Та, інша, невідома жінка не заслуговує на таке…

Жанна ще трохи побурчала на Стеллу, а потім почала причитати, що останнім часом не була в жодному нормальному закладі. Що вона втомилася від тих помиїв, які готує Стелла.

— Їжа жахлива, згоден, — сказав Артур.— Сподіваюся, коли приїдуть діти, її тут не буде?

— Ні, не буде. Хоча вона дуже хотіла залишитися, — сказав Матвій.

— Не думав що скажу, але СЛАВА БОГУ! — Артур похитав головою, поглянув у дзеркало. Він бачив Злату, вона дивилась у вікно. Сумна, погляд повний відчаю і болю. Що ж трапилось? Вчора вона засмутилася через його поїздку, але це не може бути причиною того, що вона уникає його сьогодні. Можливо, хтось їй щось сказав? Хто? Жанна? Навряд. Та й що вона могла сказати? Що вона знає? Стелла? Так, ця могла. Мала і час, і можливість. Але що? Переключившись на Злату, Артур не прислухався до того, про що говорили Матвій із Жанною, аж от той несподівано звернувся до нього.

— То що, заїдемо?

— Куди? — перепитав Артур.

— Що значить куди? Я ж кажу, "Апельсин", хороший заклад. Можна смачно поїсти, відпочити.

— Так, заїдемо. Після того, як купимо штори.

— Сподіваюся, ми їх швидко знайдемо, — сказала Жанна і поглянула на подругу. — Ти як, Злато? Сил вистачить?

— Що? — Злата теж вийшла зі своїх тяжких дум.

— Питаю чи сил тобі вистачить? Не знепритомнієш від голоду? Ти ж не снідала.

— Все добре. Я не хочу їсти, — вона мимоволі поглянула у дзеркало. Не хотіла дивитися і от — не стрималась. Зустріла його погляд. Артур дивився пильно, ніби намагався прочитати її думки. Хвиля жару нахлинула на неї і низ живота занив. Вона відчула, що червоніє, збентежено відвела погляд. А що, як Стелла сказала неправду? А якщо в нього там нікого нема? Так не буває… Хтось має бути, два роки бути самотнім у чужій країні чоловік не може. Особливо такий, як Артур. Біля нього обов'язково будуть витися жінки, і якусь з них він собі таки обере. Злата тяжко зітхнула.

Приїхавши на місце, вони розділилися.

Дівчата пішли на секонд шукати штори, отримавши від Артура солідну суму, а хлопці пішли в будівельні ряди: поглянути, що є корисного для кострища.

Дівчата знайшли потрібні штори майже одразу. Темно-пурпурові оксамитові портьєри по дві штуки на два великі вікна. Навряд чи вони згодились би комусь вдома… Але для них — справжня знахідка. Якщо зшити їх парами, то вийдуть дві чудові штори для зали. І недорого.

Жанна дуже раділа такій знахідці і зізналася Златі, що такі класні у неї б не вийшло пошити з тієї синтетики, що лежить рулонами в пансіонаті.

Коли дівчата з великими пакетами "BMW", у які їм запакували покупку, підійшли до машини, то хлопці ще не повернулись. Поставили пакети на тротуар біля авто і стали чекати. Перехожих було багато, всі метушилися, субота все ж таки. Дуже хотілося пити.

— Я куплю води, — сказала Жанна. — Я зараз.

Залишившись сама, Злата поринула у свої тяжкі думи. Повз неї проходила літня пара, ведучи на повідку молодого французького бульдога. Без намордника.

Порівнявшись зі Златою, допитливий песик вирішив понюхати її ноги і раптом лизнув гомілку. Несподіваний дотик шершавого вологого язика повернув її до реальності.

Вона опустила голову вниз, очі розширились, подих перехопило, шокована виглядом собаки, вона відступила назад, перечепилась через пакети і впала на бік, здерши праву ногу і руку.

Пес потягнувся до неї, але натягнутий поводок не пускав, тому він задзявкав, бажаючи дотягнутися до бажаної мети. Злата не могла видати жодного звуку: страх скував їй горло, і лише широко розкриті очі виражали жах, що паралізував її тіло.

Прибігла Жанна, котра все це бачила, але події сталися так швидко, що вона не встигла нічого змінити.

— Заберіть цю срану псину! — закричала вона на хазяїв, які ніяк не могли відтягнути пса достатньо далеко.

— Він не кусається, він просто любить цілуватися, — виправдовувалися пенсіонери.

— Та мені пофіг, що він любить! Вона боїться собак! Невже незрозуміло?! Чого він у вас без намордника лазить?! — сварилася Жанна.

— Вибачте, він дуже добрий... Ми не подумали... Нам дуже шкода, — бідкалися старенькі.

— Та йдіть вже! Задовбали…

Жанна допомогла подрузі підвестися. Права нога була здерта по зовнішній поверхні, збитий правий лікоть і долоня… її сіра футболка з довгим рукавом подерлася і просякла кров'ю.

— Треба в аптеку, — сказала Жанна, оцінивши стан подруги. — Я зараз…

Аптека була зовсім поруч. Купивши перекис водню, бинт, серветки й "Спасатель" (засіб, який в сім'ї Жанни використовували від усього), дівчина повернулась і почала промивати збиту шкіру, дмухати і мастити маззю, мотати бинт. Коли повернулись хлопці з якимись залізяками, то до стану мумії Златі лишалося небагато.