Читати книгу - "Морок, у якому тону , Ксандер Демір"

Давид

Після цих слів, час ніби зупинився. Як? Як через більше, ніж 20 років вона змогла знайти їх? Я шукав їх все своє життя, проте це виявилось дуже складно. Тому я навіть здався.., але вона.. як їй це вдалось?

Я повернувся до бабусі з дідусем, що також як і я, дивились зі сльозами на очах. Її очі.. бабусині очі нагадали мені маму. Те ж саме чисте блакитне небо. Я тяжко видихнув, заплющуючи очима.

-Як.. як вам вдалось знайти нас? – тремтячим голосом запитав дідусь. – Рустам все зробив, аби знищити наші зв’язки із внуком. Схоже, ви щось плутаєте.. – я розумію їх, розумію їх страх. Схоже, «татусик» добряче їх налякав.

-Я розумію, що це дивно звучить. Проте мені довелось докладати зусиль, аби ви зустрілись. – пояснила Даша, беручи мене за руку. Не один я тут нервую. Або вона так вирішила мене підтримати.

-Іване, шо сі прифоськав дмині?- ох, впізнаю цей прикарпатський діалект. Обожнював виходити кудись на вулиці в дитинстві, і слухати як сварять якісь тітки. Ніби з іноземцями жив, чесне слово. - Діти, заходьте до хати. Зараз вип’ємо з вами по чайку, можливо ваш дорослий хлопак ще заколядує нам? – бабуся мило посміхнулась, показуючи, аби ми проходили. Несподівано Даша відпустила мою руку і побігла до машини, дістаючи з нею корзину з якимись подарунками. Чому я навіть не помітив, як вона її клала туди? Ну і жінка. Вона підморгнула мені і повернулась до нас.

Як тільки ми зайшли в будинок, в ніс вдарив запах, що нагадував мені дитинство – аромат бабусиних пирогів. Як давно я їх не їв, боже… Ми зняли з себе верхній одяг і пройшли до середини. Що зовні, що в середині будинок був прикрашений усім українським. Багато картин з вишивками, рушники, і просто якісь фотографії.

-Так, дітки, ось тримайте мешти, аби босими не ходити! – бабуся простягла нам теплі в’язані шкарпетки, що були схожі на капці. Ми посміхнулись і одягли їх.

-Що таке мешти? Це ж тапочки! – здивувався Саша, беручи в руки капці, і глянув на мене та Дашу.

-Ох, хлопаче, ти ще багато чого не зрозумієш у нас. – розсміявся дід.

-О, так. Але не хвилюйтесь, якщо вам щось не зрозуміло, то кажіть. – знову посміхнулась бабуся, дивлячись на Дашу. –А ти, панянко, дружина мого онука? – ого! Так одразу такі питання. Я не втримався і ледве чутно хихикнув, прикриваючись рукою. Даша кинула на мене короткий погляд, закочуючи очі. Викручуйся сама.

-Так, пані. – то ми одружені? Цікаво з яких пір? Я повернувся до коханої і питально підняв брови, вона лише знову посміхнулась. Надіюсь, Саша також зрозуміє нашу легенду. І не видасть її. - І ось вам невеличкий подаруночок від нас. Все ж таки з пустими руками їхати не виховано. – посміхнулась, і простягла бабусі корзину.

– Ой, дякуємо вам велике, дітки. Проте не потрібно було! – засоромилась бабуся, але все ж таки взяла подарунок і поставила його на тумбу. – Ідіть-но я вас обійму, а то я щось захвилювалась і забула про це! – вона по-черзі підійшла до кожного та обійняла, навіть поцілувала у щоки. Навіть її обійми повернули мене вкотре в дитинство. -А цей малий ваш синочок, так? – бабуся знову нагнулась до малого, роздивляючись його, немов витвір мистецтва. –Схожий на Давида. Проте і маминого тут багацько. – підморгнула Даші й показала на іншу кімнату, де стояв круглий стіл, на якому було ну дуже багато їжі. Схоже, зараз знову буде насолода для живота. –Проходьте, сідайте за стіл. Пані, вам дати камізельку, чи не холодно? – Даша панічно глянула на мене від чого я ще більше розсміявся.

-Жилетку. – пошепки пояснив дівчині.

-А! Ні, дякую вам велике, мені не холодно. – Даша мило кивнула бабусі і ми пішли за стіл. -А ти все ще розумієш їх діалект? – пошепки запитала у мене, я лише покривив посмішку. Авжеж я багато чого не пригадую, але сенс все ще розумію.

-Ви до нас здалеку приїхали? – запитав дідусь, заходячи до кімнати з великою пляшкою чогось червоного.

-Ми приїхали відпочити в Буковелі, тому вирішили зробити вам невеличкий сюрприз. – знову пояснила Даша. Сьогодні я немов німим став. Ні одного слова. Схоже, переживання все ж таки взяв наді мною вверх.

-Ну нічого. Залишитесь у нас сьогодні, місця багацько. А відпустити від нас вас, я без пару стаканчиків мого витвору мистецтва, я не можу! – ох, таак. Та сама чарівна наливка діда. Хоч, я був малий і не ні разу не спробував його, проте пам’ятаю, що всі до нього бігали, аби поласувати цим делікатесом. Нарешті і мій час настав.

-А що це? – запитав Саша, розглядаючи пляшку. –Можна і мені спробувати?

-О, ні, друже. Тобі ще до цього зарано. – сказав я і потріпав волосся синові. Від чого він пхикнув. –Навіть я його ще не куштував.

-Ну тато, досить. У мене зачіска була! – обурився малий, поправляючи собі волосся.

-Саша отже? – запитав дідусь, дивлячись на мене. Я нервово натягнув краї губ, ховаючи погляд.

-Давид розповів мені, що він мріє назвати свою першу дитину на честь матері. Тому у нас вийшов Йилмаз Олександр Давидович.

-Йилмаз? – знову запитав дідусь. –Хіба ти не Велієвим став?

-Це довга історія насправді. Але нічого від Велієва у мене не залишилось. Ібрагім допоміг мені в цьому. – пояснив тепер нарешті я.

-Ібрагім гарний чоловік. Шкода, що син пішов не у нього.. – сказала, зітхаючи, бабуся. – Як, до речі, він та Сайджи?

-Дідусь помер п’ять років тому. – пояснив, набираючи повітря в груди.

-Божечки!.. Вибач. – сказала бабуся, беручись за обличчя обома руками. –Сайджі хоч перенесла це?

-Частково. Серце нагадує про себе періодично, проте їй вже краще.

-Марічко, не ципляйся до хлопця. Сьогодні свято, таке свято! – дідусь зробив особливий акцент на цього і повернувся до Саші.- А-ну, хлопче, колядуй!

Саша театрально піднявся на стілець, колядуючи якоюсь ну дуже довгою колядкою. Коли він взагалі встиг її вивчити? Я точно не допомагав із цим. Проте і здивоване обличчя Даші теж казало, що і вона до цього не має відношення.

-Я вивчив її вчора, після того, як тато вклав мене спати. – пояснив син, спускаючись на підлогу.

-Як це було файно! А-ну, Марічко, неси солодощі малому! – дідусь легенько постукав бабусі по її стегнах, сміючись до нас. –Пригощайтесь, діти. Все домашнє! Гуцульське!

Наступні години дві, напевно, ми розмовляли про все, що можна було. Добре, що Саші сказали про котів, які були на другому поверсі і він втік до них. Тому питання: «а як ви з Дашею познайомились?» і «як довго ви разом?», можна було розповісти спокійно, не думаючи, що малий видасть нас. Хоч, і брехати не хотілось. Але пояснювати, чому ми не разом – було б ще складніше.

До речі, наливка дідуся – це мистецтво. Тепер я розумію, чому всі до нього так часто бігали. Тому що, хоч воно й алкогольне, проте таке солодке, що передати не можна. Але дуже п’янке. Не здивуюсь, як я під кінець вечора буду сидіти червоним, як його вишневий напій.

Під вечір до хати завітали ще дуже багато колядників, показуючи вертеп, і співаючи так, немов кожен із них суперзірка. Ми були здивовані цим, адже в Києві мало, де можна було таке зустріти в наш час.

-Ох, втомили ви мене. Потрібно вийти на вулицю. – сказав дідусь, піднімаючись з-за столу. Несподівано він підійшов до мене, постукавши мені по плечу. –Ходімо, внуче. Поговоримо. Залишимо наше панянське королівство одних.

Хоч його слова трохи зробили мені нервів, проте я піднявся, випрямляючись немов лозинка, і пішов вслід за дідом, перед цим поцілував свою дружину у щоку, від чого вона трохи почервоніла.

Як тільки ми вийшли, в обличчя вдарив сильний мороз. Добре, що ми зараз не в дорозі, а вирішили залишитись. А то хурделиця не на зло розігналась.

Дідусь дістав пачку сигарет зі свого жакета і простягнув мені.

-Палиш? – запитав так, немов вже був готовий насваритись. Я заперечно похитав головою, і він посміхнувся, кидаючи до рота одну з цигарок.- Молодець. А я от кинути не можу.

-Я теж довго не міг, проте здоров’я заставило. – я підняв голову догори, вдивляючись у чорне небо. Лише яскравий місяць був єдиним світлом у цьому мороці. Як у мене Даша. –Як ваше здоров’я з бабусею?

-Потихенько. Ще ось правнуків глядіти. – він продовжував посміхатись, видихаючи дим. Проте, я також помітив, як засльозились його очі. –Твоя мама мріяла, як ти станеш дорослим і приведеш до хати свою панянку. – я похилив голову до низу, набираючи повітря. –Вона була б в захваті від Дар’ї.

-Так, я знаю. – посміхнувся, піднімаючи очі на діда. –Вони схожі мені чимось. Такі ж самі добрі і люблячі.

-Я теж це помітив. – дідусь захіхікав, і знову набрав в груди диму.

-Чому ви вирішили переїхати з міста знову в село?

-Ох, Рустам заборонив спілкуватися з тобою. Як ми не намагались, ти сам пам’ятаєш, як тебе забрали від нас в Стамбул. – дід щось ще пробуркотів собі під носа і знову глянув на мене. –В тій квартирі все нагадувало про тебе і про мою дівчинку. Ми не змогли довго там жити. Тому ми її продали та переїхали сюди. Коти, собаки, корівки та інше хазяйство повернуло нас до життя, хоч трохи. – і справді, звірів на їх ділянці хватає!

-А.. – набрався сили і продовжив. –Мама.. де вона похована?

-Хочеш сходити до неї? – запитав дідусь, гасячи свою сигарку.

-Дуже хочу.

-Я покажу тобі завтра. – він знову постукав мені по плечу. –Пробач, можливо ти в образі на нас із бабцею, що ми так.. – несподівано він протер обличчя, схоже сльози взяли своє. – Покинули тебе. Але це було не можливо..

-Діду.. – я обійняв старого. Знову згадки про дитинство.. хоч з того часу я значно виріс, навіть вище, ніж дід. – Вам нема чого просити вибачення. Я весь час вас згадував і шукав, аби знову спілкуватись, хоч якось. Проте, ти сам знаєш, що Рустам обірвав усе. Мені шкода, що все так сталось..

-Твоя панянка молодець. Я дуже вдячний їй. – він притиснув мене до себе якомога сильніше, і відпустив. –Ходімо вже. А то ще захворієш мені!

Ми повернулись назад до хати, натрапляючи на картину: бабуся схоже дістала старі альбоми і показувала їх Даші, від чого вони сміялись і перешіптувались.

-Агов, паняночки, ми повернулись. – навмисно гучно сказав дід, сідаючи на своє місце.

-Що ви робите? – поцікавився я, заглядаючи в альбоми. –Це мої дитячі фото? – не очікуючи від себе, мій голос злетів і всі розсіялись.

-Нарешті я побачу тебе малим і вредним. – сказала дівчина, продовжуючи сміятись.

-О-ой, Давид був гарним хлопаком, постійно читав, писав вірші. Весь у маму. – промовила бабуся, обіймаючи мене і Дашу за плечі. –Ти продовжуєш писати, до речі?

-Так, іноді приходить муза.

-Твоя муза сидіть біля тебе, а не має приходити. – сказав дідусь, знову наливаючи свого напою.

-Так.. моя ця муза завжди поруч зі мною. – я повернувся до Даші. На мить затримуючи свій погляд на її губах. Але як тільки ми перетнулись поглядами, відвернулись, червоніючи. –У вас є фото мами?

-Так, тримай. – бабуся підійшла до шафи, аби дістала якусь папку і простягла мені. –Чекала, коли ти запитаєш.

Я відкрив теку, де були майже всі фото матері. Від її народження і до.. її смерті. Як я давно не бачив ці фото. Рустам забрав усе, аби у мене не було жодної спогади про минуле. Я дістав одну із дорослих фото мами і показав Даші.

-Ти хотіла побачити. – вона посміхнулась і я підняв фото до свого обличчя. –На кого схожий?

-На маму. – ми обмінялись посмішками та продовжили дивитись фотографії .

-Ви така гарна пара, молоді. – раптово сказала бабуся, витираючи свої сльози.

-Ну, Марічко, ну куди плакати! – дідусь підійшов до неї та закутав у свої обійми, цілуючи в маківку.

-Я думала ніколи не побачу більше тебе. Дякую тобі, Дарусю, що подарувала нам такий шанс. – продовжувала витирати сльози бабуся. Хоч, би та мені не заплакати.

-І вам дякую, що виховали такого хлопака. – промовила дівчина і поклала свою голову мені на плече. Я обійняв її за талію однією рукою і посміхнувся.

-Схоже ваш малий вже з усіма котиками познайомився. – сказав дідусь, беручи бабусю за руку. –Ходімо, подивимось. – здається, це було навмисно.

Вони пішли, перешіптуючись, залишаючи нас обох на одинці. Я повернувся до дівчини та занурився в її обійми.

-Ти чого? – вона поклала свої руки мені на спину, повільно гладячи.

-Дякую тобі.. безмежно дякую! – я ще міцніше обійняв її, і вона розсміялась.

-Я повинна була якось віддячити тобі за все, що ти робиш для мене. Хоч це було складно, проте, воно того вартувало. – Даша поцілувала мене в лоба, продовжуючи перебирати моє волосся.