Читати книгу - "Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос"

Я зробила крок убік. Чоловік перегородив єдиний вихід із кімнати. Якщо він це зараз сказав серйозно, то доведеться згадувати курс бойової магічної підготовки.

— Не наближайся — вдарю, — пригрозила про всяк випадок.

— От дурепо!

Не знаю, може, це брак світла створив такий ефект, або розряд струму виявився надто потужним, але під очима у Едварда залягли сині тіні. Він насилу перекотився на живіт, потім підвівся, чіпляючись за стілець і стільницю.

— Хотів би зробити тобі боляче — уже зробив би. Це ж треба! Сигналізація знову не ввімкнена, замки тримаються на чесному слові, ще й сидиш спиною до виходу! Ти взагалі нічого не чула і не відчувала, чи що?

— Чого саме? — мене ще помітно трусило.

— Дай подумати: моїх кроків, скрипу дверей, та протягу з вікна на сходах зрештою!

— Я працювала! Зосереджено та розмірено. А ти підкрався як, як, як… — у мене від обурення слова скінчилися, — як злодюга!

— Я і є злодюга. Першокласний. І твоє щастя, що не найманий вбивця.

Він підняв зі столу клятий хронометр і уважно його оглянув.

— Благаю, скажи, що ти поки не активувала його.

— Ні, — хитнула головою. — Не встигла.

— Ну й любить тебе фортуна, Грейс Колті, — несподівано посміхнувся він. — Сама не розумієш, наскільки. А тепер сядь у куточок і не заважай працювати професіоналу.

Він вийняв з кишені невеликий прилад, у якому я не з першого разу, але все ж таки розпізнала суміш вимірювача простору з проявником ілюзій. Едвард з виглядом абсолютного господаря заходився обшукувати кімнату, не соромлячись зазирнути під стіл, перевернути ящики та пролізти у кожний кут.

— Що ви… Що ти собі дозволя…

Домовляти не стала: прилад гидко пискнув і заблимав помаранчевим світлом, видаючи місцезнаходження прихованого ілюзією «жучка». Едвард підчепив закляття і зім'яв його в руці, повністю знищуючи.

— Щось хочеш спитати? — знущально перепитав він.

— Звідки вони? Ти поставив?

Він зміряв мене таким поглядом, що можна було б провалитися від сорому за власну дурість: став би він з виглядом мисливського собаки винюхувати свої ж закляття.

— Я сподівався, ти розумніша.

Трохи понудьгувавши осторонь, я приєдналася до пошуків, як-не-як, це моя крамниця. Ми пройшлися лабораторією, кабінетом та торговим залом тричі. Цікаво, а чому Ед знає подробиці, якщо навіть я нічого не запідозрила, і чому підняв паніку тільки зараз? Хотіла уточнити, але він тільки відмахнувся: потім, мовляв, сил немає.

Він справді виглядав не найкращим чином: блідий, дихання хрипке, нездоровий блиск очей, рухи з кожною хвилиною ставали все більш млявими і якимись нечіткими.

— Гей! Ви, тобто ти... Ай, начхати. Ти в порядку? — я акуратно торкнулася його плеча.

— Майже.

— Може, лікаря покликати?

— З глузду з'їхала? Жодних лікарів, — відрізав він.

Ми знову повернулися до лабораторії, і тільки тепер Ед зволів хоч щось пояснити:

— По лезу пройшлися… Якби ти активувала хронометр — схопили б обох, — він потер лоба, похитнувся, але на ногах устояв. Виклав на стіл купу якихось паперів і ключ Вів'єн. — Це все, що я знайшов. Радій, леді-вчена.

Його знову помітно хитнуло, але якимось дивом він утримав рівновагу.

— Сподіваюся, що на артефакториці ти розумієшся краще, ніж на людях. Бо обирати чоловіків ти геть не вмієш.

Перепитати, про що це він, я не встигла — Ед все-таки осів на підлогу обличчям вниз, та так і залишився лежати безформною купою прямо посеред лабораторії.

— Гей!

Повна тиша у відповідь. Я опустилася на коліна і струснула чоловіка за плече — нуль реакції. Торкнулася зап'ястя, ось погань, як цей пульс взагалі намацати? Шия! Точно, на шиї має бути легше. Я нахабно сунула руку за відворот сорочки і здригнулася. Начебто жива і здорова людина має бути теплішою на дотик, та й рясний піт не зовсім здорова ознака. Пульс намацати вдалося, але мені він здався невпевненим.

Упершись колінами в підлогу, я з третьої спроби перевернула тіло. Едвард проігнорував ці маніпуляції, очей не розплющив, не вилаяв мене, не застогнав і навіть рукою не поворушив. І ось тут я злякалася по-справжньому.

— Гей, ти, злодій професійний, — я поплескала чоловіка по щоках, відчуваючи, що ось-ось зірвусь у паніку. — Можеш іронізувати, скільки хочеш, але тільки приходь до тями. Чуєш?

На жаль, відповіддю мені стала тиша і неприємне поколювання від повідця на зап'ясті. Рука почала німіти, ніби я довго тримала важкий тягар.

— Що тут відбувається? — голос гобліна повернув мене в реальність. Господи, я ж зовсім забула про те, що Брем залишився попрацювати зі звітами. — Дивні в тебе способи проводити ночі з чоловіками, — рахівник з відвертою зацікавленістю оглянув лабораторію, шумно втягнув запах гару, оцінив безладдя — і раптом підморгнув: — Тобі допомогти чи не заважати?

— Ти ховати трупи вмієш? — хрипко видавила я.

— Хіба він помер?

— Не знаю, ще не вирішила.

Брем діловито обійшов тіло, схилився, перевірив пульс і зіниці, навіщось розстебнув на чоловікові коротку шкіряну куртку та сорочку. Я ніяково відвела очі. Не те щоб дивитися на голий торс було соромно, врешті-решт я доросла жінка і у рідному світі чого тільки не творила, але нове життя хочеш не хочеш, а привчило до скромності.

— Допоможи його роздягнути, — наказав Брем.

— Щоб замерз на смерть якнайшвидше?

— Добити завжди встигнеться, але не факт, що це потрібно. Здається, я знаю, що з ним, хочу перевірити.

Ми вдвох стягнули з чоловіка куртку. Я мимоволі зазначила, що загалом еньян був у дуже непоганій формі. Не зірка бодібілдингу, але нічогенький: в міру міцний, трохи засмаглий. Місцеві аристократи не особливо шанували пляжний відпочинок, але, мабуть, злодіям та шахраям приймати сонячні ванни не заборонялося. Брем тим часом продовжив огляд і задоволено цокнув язиком, виймаючи зі складок тканини тонкий червоний дротик у півпальця завдовжки.