Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

Не вистачало, щоб вони почали змагатися в дотепності.

– Мінус один птах, – я дістала з сумки жовту пташку. – Рані, скажи, чи є легенда, про сльози Аргіни? Якщо так, то розкажи нам її коротко. Кальдера Огралліяза, Скріраніелю Руаїкхару.

Я підкинула птаха вгору, і він зник. Щоб хлопці не вступили в перепалку, я сказала:

– Треба взяти зразки грибів і цвілі. Ви помітили їх, коли ми спускалися?

– Угу, – буркнув Гера.

– «Угу» – помітили, чи «угу» треба взяти? – не відставала я.

– Помітили. Візьмемо, не хвилюйся, – обнадіяв він.

У цей момент прилетів червоний птах і сів мені на плече. Він заговорив голосом Скрираніеля:

– Коли над світом летіла Пісня Смерті, Аргіна оплакувала найкращих магів, які повстали проти кривавого короля. Коли стріла Біртаруон вбила Грамарха, сльози Аргіни висохли й перетворилися на сім крапель, які вона поховала в Зорекрилих горах.

Птах замовк і щез. Мовчали й ми.

– У нас немає часу вести розкопки, – з гіркотою видихнув Альгін.

– Але ми можемо пошукати щось схоже на краплі, – подивилася я на хлопців.

– Це можуть бути самоцвіти, – припустив Гера.

– Або щось зовсім не схоже на каміння, – висунула свою версію я. – Навіщось Хранитель Шепоту Рос вибрав саме вас, а не Ліка чи Богріса. Значить, це якось пов’язано з вогнем.

– Вулкан згас, він не активний. Я не розумію, навіщо ми тут, – у голосі Альгіна зазвучали нотки відчаю.

– Альг, ходімо все ж таки в розвідку, – поплескав дружньо його по плечу Герман. – Може щось наштовхне нас на те, що потрібно.

Кожен з нас взяв по ключу вогнів, залишили на валуні мітку та розійшлися. Я пішла прямо, Гера вправо, а Альг вліво. Скільки б я не дивилася під ноги, не вдивлялася в химерні візерунки на стінах – зовсім нічого не наштовхувало на думку про сльози богині. Зате з’явилося дивне відчуття, що за мною хтось пильно стежить. Я кілька разів різко оберталася, максимально скошувала очі ліворуч і праворуч, удаючи, що роздивляюся черговий візерунок вулкану – але нічого не помічала. Відчуття стеження не зникло. Навпаки, що далі я йшла від місця, де ми залишили мітку, то моторошніше мені ставало. А якщо зараз з-за якогось каменю виповзе щось і вб’є мене?

Не витримавши, я відправила магоптаха Герману: «Здається, за мною хтось стежить». Не встигла я підкинути птаха вгору, як до мене порснула темна тінь. Я не встигла отямитися, як лежала на застиглій лаві обличчям донизу. Тіло було обплутано, як мені здалося, живими ліанами. Що це таке, я так і не розуміла, але те, що не давало рухатися – було теплим. Тільки ще ліан не вистачало! Водорості вже були!

Ех, як би зараз став у пригоді Шафран! Але його, як на зло, не було з самого початку нашої подорожі, що дуже несхоже на мого метушливого фамільяра. Де ж він подівся?

– Шафране, – тихо покликала я клопа. Але відповіддю було тільки чиєсь дивне шипіння. Цікаво, що буде, якщо я закричу? – А-а-а-а!..

Мій голос луною рознісся по порожнині гори, а ліани міцно впилися в тіло.

– Будеш кричати, голову згорну, – зловісно пообіцяв володар все-таки щупальців.

На підтвердження, одне з них підповзло до горла і згорнулося на ньому нещільним кільцем. Рівно настільки, щоб дати зрозуміти, що ця тварюка не жартує.

– Відпусти мене, – попросила я. – Я нікуди не втечу. Тут бігти нікуди. Та й вулкана я толком не знаю.

Щось, мабуть, задумалося, потім послабило хватку, а потім і зовсім прибрало з мене щупальця. Я встала, обтрусила одяг і вирячилася на жителя підземелля. Для нього не потрібно було магічного ключа, він світився в темряві й так. Вогняний восьминіг – ось на кого він був схожий, тільки щупальців рази в два більше. І вони, то спліталися в одне, то язиками полум’я розділялися на безліч. Рахувати щупальця чудовиська – справа невдячна. Та й толку від того, що я дізнаюся, скільки їх у нього насправді? З центру голови вогняного восьминога на довгому тонкому щупальці, що, мабуть, виконувало роль шиї, стирчало велике червоне око з пульсуючою помаранчевою зіницею. Білка видно не було, немов він складався з однієї райдужної оболонки і зіниці. Око, не кліпаючи, дивилося на мене. Бррр! Видовище не з приємних. Носа у восьминога не виявилося, проте був потворний рот, що кривився, оголюючи кілька рядів дрібних гострих зубів.

– Хто ти? – я першою поставила запитання.

– Це ви хто такі, що посміли порушити мій спокій?! Хто вас послав?

Я вагалася: говорити чи ні? З одного боку – наша подорож таємниця, а з іншого – це чудовисько може бути пов’язане з Хранителем Шепоту Рос. І поки я роздумувала, стало значно світліше – до нас вибігли захекані хлопці.

– Руто, що трапилося... – Герман заткнувся і втупився на мешканця вулкана. Потім... вклонився. – Вітаю тебе, великий Елл-Таанже.

Те саме зробив і Альгін.

– Ви мене здивували, – око восьминога витягнулося і вигнулося, чим стало схожим на лебедину шию, – не те що ця незнайко, – око хитнулося в мій бік.

– Не гнівайся на неї, – Гера підійняв голову, – вона тільки осягає основи магії і не все ще знає.