Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я проклав маршрут навколо столика, вкритого серветочкою, і сів навпроти. На буфеті стояли кілька світлин у рамочках, серед яких і портрет пари у весільному вбранні.
— Місіс Данлоп?
Вона подивилася на мене. Руки її стискали чотки.
— Я капітан Віндгем з Імперської поліції. Прошу прийняти мої співчуття. Боюсь, я мушу поставити вам кілька питань.
— Я вже говорила з індійським офіцером,— промовила вона.
— Знаю,— тихо відповів я,— але мене призначили розслідувати смерть вашого чоловіка, і, з вашого дозволу, мені б хотілося почути подробиці з ваших вуст.
Вона помовчала і кивнула.
— Авжеж, капітане.
— Я так розумію, саме ви його знайшли,— продовжив я.— Буду дуже вдячний, якщо ви розповісте, що сталося. Її пальці почали перебирати чотки.
— Я прокинулась десь о пів на сьому,— тихо заговорила вона.— Вдяглася, спустилася до сніданку, мабуть, о чверть по сьомій. Покоївка має інструкції, щоб усе було готово до сьомої. Аластер, мій чоловік, зазвичай спускався до їдальні раніше за мене — він рання пташка,— але напередодні Різдва він узяв відпустку на тиждень, тож коли я його не побачила, не одразу припустила, що сталося щось погане.
— Продовжуйте,— попросив я.
— Я поснідала і коли закінчила, а він так і не з’явився, почала хвилюватися, що вночі він захворів. Калькутта таке жахливе місце... стільки інфекцій, особливо о цій порі року.
Цікаве зауваження, але це лише частково правда — Калькутта дійсно божевільне місце, втім, зима не найгірша пора року. Таке зауваження більше годиться для сезону дощів у грудні. Але тут можна посперечатись. Адже Аластера Данлопа вбила не холера, не дизентерія, а найпевніше удар ножа в груди.
— Я піднялася й постукала в його двері,— продовжила жінка.— Він не відповів, тож я постукала гучніше і покликала його. Лише коли я увійшла в кімнату і знайшла...
Вона потяглася за хусточкою і промокнула очі.
— Він лежав там... і його обличчя... спотворене...
Я раптом пошкодував, що послав Не Здавайся шукати сліди під водостічною трубою. Він, може, і мав проблеми у спілкуванні з жінками свого віку, але, на наш превеликий подив, з’ясувалося, що у сержанта справжній хист спілкування зі старшими жінками, особливо англійками. Лише Богу відомо, що вони в ньому знаходили, але в глибині душі я підозрював, що справа в новизні. Індійський юнак з вимовою випускника приватної школи — таких у поліції небагато. Що ж, за його відсутності доведеться попотіти мені.
— Коли ви востаннє бачили свого чоловіка живим, місіс Данлоп? — запитав я новоявлену вдову, ретельно добираючи слова.
— Учора ввечері,— відповіла вона.— Десь о пів на десяту. Ми повернулися з вечері в домі одного з колег чоловіка. В Аліпурі.
— А чим займався ваш чоловік? — уточнив я.
— Він був директором школи тропічної медицини.
— Лікар?
— Науковець,— пролунала лаконічна відповідь.— Клятви Гіпократа він ніколи не давав.
У двері постукали й увійшов Не Здавайся. Він посміхнувся місіс Данлоп і кивнув мені.
— Заходьте і сідайте, сержанте.— Я жестом запросив його на канапу поруч із жінкою.— Вночі ви нічого не чули нагорі? — продовжив я.— Якісь незвичні звуки?
— Не пригадую такого,— відповіла вона, трохи повагавшись,— але я випила снодійне — кілька років уживаю.
Вона подивилась на світлини і схлипнула.
Я кинув красномовний погляд на Не Здавайся.
— Може, принести вам склянку води, місіс Данлоп? — лагідно запитав той.
Вона підвела очі. Її сухими щоками котилися сльози.
— Дуже люб’язно з вашого боку, але прошу, не хвилюйтеся. Зі мною все гаразд.
Я почекав, доки вона заспокоїться.
— Чи був учора в домі хтось іще, крім вас?
— Наша покоївка, Нері, звісно, і кухарка, Бхакті, але вони лягли спати ще до того, як ми з Аластером повернулися додому. Сумніваюся, що вони щось чули.
— Ви не знаєте, чому хтось бажав смерті вашому чоловікові? — поставив я наступне питання.
— Перепрошую? — Її чоло зібралося зморшками, як той концертино, так вона розгубилася — чи, може, сполохалася?
— Я намагаюся зрозуміти, навіщо комусь вдиратися до вашого будинку посеред ночі і вбивати.— Я обвів рукою кімнату: — Як на мене, це геть не схоже на пограбування, якщо ви не переконаєте мене в протилежному.
— Не можу сказати, вкрали щось чи ні,— відрізала вона.— Вбили мого чоловіка. Вибачте мені, якщо я не взялася складати опис майна.
Я вирішив пом’якшити тон питань.
— Як довго ви були одружені, місіс Данлоп?
— Майже двадцять п’ять років,— зітхнула вона.— Познайомилися в Оксфорді. Аластер працював над докторським дослідженням щодо передачі захворювань повітряно-крапельним шляхом, а я вивчала богослов’я. Авжеж, тоді жінкам не дозволялося отримувати дипломи в коледжі, але можна було відвідувати лекції та складати іспити. Нас представили одне одному в домі його професора. Я йому сподобалася.
Я кинув погляд на світлини на буфеті. Крім портрета щасливої пари в день весілля, світлин з Аластером Данлопом більше не було.
— Ви маєте недавні знімки свого чоловіка? — запитав я.— Це могло б допомогти нам під час опитування.
— Можливо, у нього в кабінеті є,— відповіла вона.— Можу пошукати.
— Це було б дуже добре,— кивнув я.
— Щось іще?
— Ми маємо кілька питань до ваших слуг, але, можливо, знадобиться поговорити з вами пізніше.
На її обличчі промайнула тінь чогось неясного, але одразу ж зникла.
Я дивився, як вона підвелася, сховала чотки і повільно пішла до дверей, і весь цей час я думав, що означав той вираз її обличчя.
Двадцять два
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим і попіл, Абір Мукерджі», після закриття браузера.