Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

алеко їхати цього разу не довелось. П’ять хвилин до елегантного будинку у псевдогеоргіанському стилі на Парк-стрит. Сходи піднімалися від тротуару до відчинених дверей, поруч із якими стояв обов’язковий коп, охороняючи конюшню, з якої коник уже втік,— або, як у нашому випадку, його вбили в ліжку. Коником цим був англієць на прізвище Данлоп, який, згідно з запискою від Таггарта, був науковцем із гарною репутацією. Все це добре, от тільки я ніколи про нього не чув. Утім, голову даю на відсіч, слава про нього незабаром пошириться. Нечасто буває, що в Калькутті вбивають англійця, тим паче у такий спосіб, і я не сумніваюся, що криваві подробиці його смерті завтра вранці смакуватимуть на першій сторінці «Інглішмена».

Спальня його розташувалася на другому поверсі — два прольоти вузькими, погано освітленими сходами,— і охороняв її ще один поліціянт із місцевого відділку. Він кивнув, відступив і майже по-військовому відчинив двері.

Обстановка в кімнаті була спартанською. Шафа, письмовий стіл, акварель «Осада Лакхнау» на стіні і небіжчик років п’ятдесяти на закривавленому простирадлі в ліжку. У Данлопа були сірувате кутасте обличчя і довгий тонкий ніс. Що ж до очей, нічого про них сказати не можна було, бо хтось устиг вирвати їх, ще й пошматувати чолов’ягу, як той недільний ростбіф. Піжама його була зіпсована на грудях двома колотими ранами.

— Що думаєш? — запитав я Не Здавайся.

— Такі ж рани, що і у Рут Фернандес.

— Поглянь на руки. Пальці не пошкоджені.

У коридорі почувся кашель, я обернувся і побачив місцевого поліціянта зі щіточкою вусів і жовтими від жування бетелю[19] зубами. Він представився як констебль Мондол.

— Ви відповідаєте за цю справу? — поцікавився я.

— Так, сер. Відділок на Парк-стрит.

— Що ж, розповідайте.

— Нам зателефонував слуга із цього будинку невдовзі після восьмої ранку,— почав констебль.— Сагиба знайшли тут, у цій кімнаті, так, як ви бачите.

Він говорив тихо, ніби отримував задоволення від того, що присутній в оселі англійця, і убивство — це лише маленька незручність, як коротка злива під час пікніка в саду.

— Хто його знайшов?

— Господиня будинку,— відповів він.— Місіс Антея Данлоп. Вона прийшла подивитись, чи все гаразд, коли він не спустився до сніданку.

Це вже щось казало про їхні стосунки. Той факт, що вона прийшла по нього сама, а не прислала покоївку, означав, що між ними збереглися тепло і приязнь.

— Де вона зараз?

— Унизу, сер. У вітальні. Хочете розпитати її?

— Розпитаємо свого часу,— кивнув я.— Чи не можете сказати, як убивця потрапив усередину?

— Можливо, через дах,— відповів Мондол. Він підняв угору один палець на випадок, якщо я не знав, де саме він може бути.— Двері зламали. Певно, пішов він тим же маршрутом.

Люди в Калькутті витрачають цілі спадки на безпеку житла, вкладають гроші в залізні ґрати, кремезні замки і ще кремезніших дверників. Але геть забувають про двері, що ведуть на дах, які часто являють собою побиті негодою та поточені черв’яками дерев’яні планки. Оскільки більшу частину нашого життя ми проводимо в горизонтальній площині, то переважно упускаємо з виду вертикальну. Не те щоб я скаржився. Саме завдяки тому, що люди Каллаґана забули перевірити двері на горище, я і зміг утекти з опійного притону три ночі тому.

Я знову оглянув місце злочину. Щось тут не так, як фальшива нота посеред п’єси, але що саме, ніяк не можу зрозуміти.

— Ніхто нічого не чіпав? — поцікавився я.

Мондол похитав головою.

— Відколи ми приїхали — ні, і покоївка запевняє, що після того, як знайшли тіло, нічого не торкалися.

— Ходімо поглянемо на дах,— запропонував я, кивнувши на двері.

Ми вийшли за Мондолом із кімнати, піднялися сходами на дах.

Двері зачинялися лише на засув, доволі міцний на вигляд і досі на своєму місці. На жаль, петля, крізь яку проходив засув, була виламана з дверної рами. Судячи з того, в якому стані була рама, сумніваюся, що довелося докладати багато зусиль.

Я вийшов на дах, підійшов до карниза з одного боку будинку. Дім стояв у довгому ряду інших будинків, десь на третині його довжини, затиснутий з обох боків своїми близнюками. Одну будівлю від іншої відділяв лише виступаючий карниз. За спиною у мене з’явився Не Здавайся, підійшов ближче.

— Гадаєте, він перестрибнув з іншого даху?

— Дізнаємося,— запропонував я і зробив крок на дах прилеглого дому.

Не Здавайся — за мною. Ми перетнули ще два дахи й опинилися на краю ряду будинків. За карнизом не було нічого, крім прямовисної стіни заввишки в три поверхи. Ми повернулися до місця злочину, звідти пройшли до іншого краю ряду. Тут нас зустріла така ж стіна, яка підступала до самісінької дороги.

— Не бачу, щоб тут можна було піднятися,— завважив я.— Що означає, він або потрапив з іншого будинку, або вдерся водостічною трубою.

Ми повернулися до даху будинку Данлопа, підійшли до жолоба з тильного боку. Свинцева труба вела від отвору в даху до землі, зливаючись дорогою з іншими трубами з нижчих поверхів.

— Можливо,— погодився Не Здавайся, визирнувши за карниз.

Колись я поставився до такого припущення скептично. Крім тих місць, де перетиналися труби, вхопитися за щось руками чи стати ногами не можна було, але в Індії я бачив, як люди здираються на дев’яностофутові пальми, не маючи іншого обладнання, як голі руки, босі ноги та молитва богам. Таким людям ця труба все одно що драбина.

— Подивимось, чи не лишилося внизу слідів,— сказав я.— Нехай Мондол постукає до сусідів і попитає, чи, часом, він не вдерся спершу до когось іншого.

— Так, сер,— кивнув Не Здавайся.

— А я тим часом побалакаю з місіс Данлоп.