Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"

Коли я вперше зустрілася з Лорі, вона мені не сподобалася.

Вона була дуже заклопотана. Квапливо розповіла мені, що прийшла лише за порадою лікаря первинної медичної допомоги, чого, до речі, зовсім не треба було робити, оскільки у неї ніколи не було жодної залежності чи інших проблем із психічним здоров’ям, і що їй просто потрібно, аби я саме це й сказала, щоб вона могла повернутися до «справжнього лікаря» й отримати свої ліки.

– Мені щойно зробили операцію із шунтування шлунка, – сказала Лорі так, ніби цього було достатньо для пояснення небезпечно високих доз рецептурних препаратів, які вона приймала. Вона говорила так, наче старомодна вчителька, котра вичитує не дуже обдаровану ученицю. – Я важила понад 90 кілограмів, а зараз уже ні. Певна річ, через перенаправлення кишківника у мене виник синдром мальабсорбції, тому мені потрібно 120 міліграмів лексапро, щоб досягти його рівня у крові, як у звичайної людини. Ви, лікарко, маєте знати це краще за інших.

Лексапро – це антидепресант, що регулює рівень нейромедіатора серотоніну. Середня добова доза становить 10–12 міліграмів, тобто доза Лорі була щонайменше у 6 разів більша за норму. Зазвичай антидепресанти не використовують не за призначенням, щоб отримати кайф, але за роки своєї роботи я зустрічала й подібні випадки. Обхідний шлунковий анастомоз за Ру, який зробили Лорі з метою схуднення, справді може призвести до виникнення проблеми зі всмоктуванням поживних речовин та ліків, однак потреба в таких високих дозах виникає вкрай рідко. Щось тут було не так.

– Ви приймаєте якісь інші лікарські препарати чи інші речовини?

– Я приймаю габапентин і медичну марихуану від болю. Приймаю також амбієн від безсоння. Це і є мої ліки. Вони потрібні мені для лікування захворювань. Не розумію, що у цьому поганого.

– Які саме захворювання ви лікуєте?

Звісно, я прочитала історію хвороби Лорі і знала, про що говорю, але мені завжди цікаво почути, як самі пацієнти розуміють свій медичний діагноз та лікування.

– У мене депресія й біль у ступні внаслідок давньої травми.

– Добре. Це має сенс. Але дози високі. Цікаво, чи намагалися ви коли-небудь приймати більше якоїсь речовини чи лікарського препарату, ніж планували, або чи використовували їжу або наркотики для подолання болісних емоцій?

Лорі заціпеніла, випрямивши спину, поклавши руки на коліна й міцно схрестивши ноги. Вона мала такий вигляд, немов ось-ось зіскочить зі стільця й вибіжить з кімнати.

– Я ж сказала вам, лікарко, у мене немає цієї проблеми.

Лорі стисла губи й відвела погляд.

Я зітхнула.

– Пропоную змінити тему, – сказала я, сподіваючись урятувати ситуацію після такого важкого початку. – Чому б вам не розповісти мені про своє життя, щось на кшталт невеличкої автобіографії: де ви народилися, хто вас виховував, якою ви були у дитинстві, основні події вашого життя дотепер.

Щойно я дізнаюся історію пацієнтів (тобто під дією яких чинників сформувалася особистість, котру бачу перед собою), ворожість зникає під дією емпатії. Для того щоб по-справжньому розуміти людину, потрібно любити її. Саме тому я завжди раджу студентам медичного факультету й резидентури, які прагнуть розділити досвід на окремі блоки на кшталт «історія поточного захворювання», «оцінка психічного стану» та «перевірка систем організму», як їх свого часу навчили, зосереджувати увагу на історії. Історія відображає людські риси не лише пацієнта, а й наші риси.

Дитинство Лорі пройшло у 1970-х на фермі у Вайомінгу. Вона була наймолодшою з трьох дітей, яких виховували її батьки. З раннього дитинства вона вважала, що була інакшою.

– Зі мною було щось не так. У мене не було відчуття належності. Я почувалася ніяково й не на своєму місці. У мене був мовний дефект, шепелявість. Я почувалася дурною усе своє життя.

Лорі вочевидь була дуже розумною, проте перше уявлення про себе має великий вплив на наше життя, витісняючи на другий план усі докази протилежного.

Лорі пригадала, що боялася батька, оскільки він був схильний до гніву. Однак ще більшою загрозою у їхньому домі був привид карального Бога.

– У дитинстві я знала лише Бога, котрий завжди засуджує. Якщо ти не ідеальний – тобі дорога у пекло.

Внаслідок цього Лорі звикла говорити собі, що вона бездоганна, принаймні досконаліша, ніж інші. Це стало лейтмотивом усього її життя.

Лорі була посередньою студенткою й значно кращою спортсменкою. Вона встановила рекорд середньої школи з бігу на 100 метрів з перешкодами і почала мріяти про Олімпійські ігри. Але у молодшому класі середньої школи вона зламала щиколотку під час бігу з перешкодами. Лорі зробили операцію, що фактично поклало край її біговій кар’єрі, яка тільки починалася.

– Я втратила єдине, що мені добре вдавалося. Тоді я й почала їсти. Коли ми зупинялися біля ресторану McDonald’s, я могла з’їсти два бігмаки й пишалася цим. Напередодні вступу до коледжу я вже не дбала про свою зовнішність. На першому курсі у мене була вага приблизно 57 кілограмів. Коли я закінчила коледж і вступила до медичної школи, це вже було 82 кілограми. До того ж я почала експериментувати з наркотиками – алкоголь, марихуана, таблетки і переважно вікодин. Однак моїм улюбленим наркотиком завжди була їжа.

Наступних п’ятнадцять років життя Лорі були позначені мандрами – від міста до міста, від роботи до роботи, від хлопця до хлопця. Оскільки Лорі була медичною працівницею, їй було легко отримати роботу у будь-якому місті. Єдиним незмінним аспектом її життя було те, що вона щонеділі відвідувала церкву, хоч би де мешкала.

Увесь цей час Лорі вживала їжу, ліки, алкоголь, канабіс – словом, усе, що могла дістати, аби втекти від самої себе. Протягом звичайного дня вона могла з’їсти миску морозива на сніданок, перекусити на роботі і прийняти амбієн, щойно приходила додому. На вечерю вона з’їдала ще одну миску морозива, бігмак, найбільшу порцію картоплі фрі, випивала дієтичну колу, після чого приймала ще дві пігулки амбієну та з’їдала великий шматок торта на десерт. Іноді Лорі приймала амбієн наприкінці зміни, отримуючи стартову дозу, щоб бути у піднесеному стані до того часу, як прийде додому.

– Якщо після приймання амбієну я не дозволяла собі спати, у мене був кайф. Через дві години я приймала ще дві таблетки, завдяки чому відчувала ще більший кайф. Ейфорію. Це було майже так само добре, як опіоїди.

Лорі повторювала такий чи подібний цикл день за днем. Під час відпустки вона змішувала пігулки снодійного з ліками від кашлю, щоб увійти у