Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я дійшла висновку, що наближається кінець світу. Армагедон. Мусульмани. Іранське вторгнення. Я придбала купу балонів з газом, котрі зберігала у вільній спальні. Згодом я сховала їх у внутрішньому дворику під брезентом. Я купила також рушницю 22 калібру. А потім усвідомила, що може статися вибух, і почала заправляти своє авто газом з балонів, поки він не закінчився.
Десь на підкірці Лорі розуміла, що їй потрібна допомога, проте її жахало те, що доведеться про це просити. Вона боялася, що коли визнає себе «не бездоганною християнкою», люди будуть сахатися її. Якось вона натякнула на свої проблеми у розмові з іншими членами церкви, але за деякими ледь помітними сигналами зрозуміла, що існують проблеми, якими парафіяни не мають ділитися.
У той період Лорі важила майже 114 кілограмів, відчувала нищівну депресію й почала замислюватися, чи не краще їй померти.
– Лорі, – сказала я, – на мою думку, якщо поглянути на ваше життя загалом, у ньому незмінно присутня тема залежності. Хоч би про що йшлося: їжу, канабіс, алкоголь чи рецептурні препарати – одна з давніх ваших проблем полягає у компульсивному, саморуйнівному надспоживанні. Як гадаєте, це справді так?
Лорі подивилася на мене й нічого не відповіла. А потім почала плакати. Коли до неї повернулася здатність говорити, вона сказала:
– Я знаю, що це правда, але сама не хочу у це вірити. Не хочу про це чути. У мене є робота. Є авто. Я щонеділі ходжу до церкви. Мені здавалося, що операція із шунтування шлунка все змінить. Думала, схуднення змінить моє життя. Однак навіть втративши вагу, я все ж хотіла померти.
Я запропонувала низку інших способів, що допомогли б Лорі покращити самопочуття, зокрема відвідувати збори анонімних алкоголіків.
– Мені це не потрібно, – сказала вона без жодних вагань. – У мене є церква.
Через місяць Лорі прийшла на черговий сеанс.
– Я зустрілася з членами церкви.
– Що трапилося?
Лорі відвела погляд:
– Я була відвертою, як ніколи, хіба що з вами. Розповіла їм усе... чи майже все. Просто відкрила всю правду.
– І що далі?
– Це було дивно, – сказала Лорі. – Вони здавалися... збентеженими, схвильованими. Ніби не знали, що зі мною робити. Сказали, щоб я молилася. А також закликали не обговорювати свої проблеми з іншими членами церкви. Ось так.
– Як це вплинуло на вас?
– У той момент я відчувала, немов Бог засуджує, соромить мене. Я можу процитувати Святе Письмо, та не відчуваю жодного зв’язку з люблячим Богом з Біблії. Я не можу виправдати очікування. Я не така хороша. Тож я припинила ходити в церкву. Не була там цілий місяць. І знаєте, ніхто, здається, навіть цього не помітив. Ніхто не зателефонував. Не зв’язався зі мною. Жодна людина.
Лорі потрапила у цикл деструктивного сорому. Коли вона спробувала бути чесною з іншими парафіянами, їй порадили не розповідати про цю частину свого життя, натякнувши, що від неї будуть триматися осторонь чи будуть ще більше соромити, якщо вона відверто розповідатиме про свої проблеми. Лорі не могла ризикувати втратою тієї невеличкої спільноти, до якої належала. Проте приховування своєї поведінки посилювало її відчуття сорому, сприяючи ще більшій ізоляції – і все це підтримувало безперервний процес споживання.
Результати досліджень указують на те, що серед людей, котрі є активними учасниками релігійних організацій, у середньому нижчий рівень зловживання наркотиками й алкоголем.[143] Однак коли релігійні організації опиняються не на тому боці рівняння сорому, цураючись грішників та (або) сплітаючи павутину таємниць і брехні, вони сприяють формуванню циклу деструктивного сорому.
Цикл деструктивного сорому зводиться до такого. Надмірне споживання викликає почуття сорому, через яке група тримається осторонь від людини, або ж людина починає брехати, щоб уникнути такого цурання. Зрештою це посилює ізоляцію, сприяючи подальшому надмірному споживанню. Таким чином утворюється замкнене коло.
Антидотом від деструктивного сорому є просоціальний сором. Розгляньмо, як він може діяти.
Просоціальний сором
Мій наставник (той самий чоловік у капелюсі) якось розповів мені, що спонукало його кинути пити. Я часто згадую цю історію, бо вона яскраво ілюструє двобічність леза меча сорому.
Йому уже було добряче за сорок, і він почав щовечора потай випивати, коли дружина й діти лягали спати. Він робив це довгий час після того, як запевнив дружину, що кинув. Уся та маленька брехня, якою він приховував свою пиятику, а також сам факт пиятики накопичувалися й обтяжували його совість, що спонукало його пити ще більше. Він пив через сором.
Одного дня дружила дізналася, що він продовжує пити. «Відчуття розчарування й зради в її очах примусило мене присягнути, що я більше ніколи не буду пиячити». Сором, який він відчував у той момент, а також бажання повернути довіру й схвалення дружини підштовхнули його до першої серйозної спроби одужати. Він почав відвідувати збори анонімних алкоголіків. Для нього головною перевагою AA був «процес позбавлення від сорому».
Мій наставник так розповів про це: «Я зрозумів, що не один такий. Там були інші люди, схожі на мене. Були інші лікарі, котрі боролися з алкогольною залежністю. Розуміння того, що існує місце, де я можу бути абсолютно чесним і мене все ж прийматимуть, було надзвичайно важливим. Це створювало психологічний простір, якого я потребував, аби пробачити себе й щось змінити. Щоб рухатися далі у своєму житті».
Просоціальний сором ґрунтується на ідеї про те, що сором є корисним і важливим для процвітання громади. Без сорому суспільство поринуло б у хаос. Отже, відчувати сором за неналежну поведінку – доречно й правильно.
Крім того, в основі просоціального сорому лежить думка, згідно з якою усі ми маємо певні вади, можемо робити помилки й потребуємо прощення. Наявність «списку справ», що містить кроки до спокутування провини, – це ключ до того, щоб забезпечити дотримання групових норм, не виганяючи з громади кожного, хто збився зі шляху. Саме це робить організація «Анонімні алкоголіки» за допомогою програми «12 кроків».
Цикл просоціального сорому зводиться до такого. Надмірне споживання викликає почуття сорому, яке вимагає цілковитої чесності й призводить не до відсторонення, як у разі деструктивного сорому, а до прийняття й емпатії у поєднанні з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке», після закриття браузера.
