Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"

Мого пацієнта Тодда, молодого хірурга, який проходив курс реабілітації від алкогольної залежності, затримали за водіння у стані амнестичної непритомності, коли він перетинав кордон між штатами. Він згадував, що під час першої зустрічі групи анонімних алкоголіків, яка відбулася після того страшного арешту, він настільки гірко плакав, що навіть не міг назвати своє ім’я. І це сказав чоловік, який пишався своїм емоційним самоконтролем. Тодд вживав алкоголь частково й для того, щоб послабити постійний самоконтроль, котрий допомагав йому стримувати емоції. Під час реабілітації він уперше дізнався, як можна послабити контроль емоцій і досягти самовираження.

– Це було перше безпечне місце, де можна було показати свою уразливість, – сказав мені Тодд. – Після зборів усі підходили до мене, давали свої номери, пропонували телефонувати. Це була та спільнота, якої я завжди прагнув, але не мав. Я нізащо так не відкрився би перед своїми друзями-скелелазами або іншими хірургами.

Після п’яти років стійкого одужання Тодд розповів мені, що найважливішим з 12 кроків був для нього десятий крок.

– Кожного дня я перевіряю себе. Гаразд, може, я неправий? Якщо так, то як я можу це змінити? Чи потрібно мені відшкодувати заподіяні людям збитки? Як я можу спокутувати провину? Приміром, нещодавно я мав справу з лікарем-резидентом, котрий не надав мені правильну інформацію про пацієнта. Я почав засмучуватися. Чому це не зроблено? Відчуваючи розчарування, я кажу собі: мабуть, ця людина налякана. Замість того щоб засмучуватися, як ти можеш допомогти їй отримати те, що потрібно? Я не вчинив би так до того, як став на шлях одужання.

– Кілька років тому, – сказав мені Тодд, – через три роки після початку реабілітації мене призначили науковим керівником студента-медика, який був просто жахливим. Я маю на увазі, що це виявився справді поганий студент. Я не дозволив би йому дбати про пацієнтів. Коли настав час дати відгук про роботу цього студента, я посадив його поряд і вирішив бути чесним. Сказав йому: «Ви не пройдете субординатуру, якщо не зробите докорінних змін». Після мого відгуку він вирішив почати все спочатку й по-справжньому спробувати покращити свою роботу. Йому вдалося зробити це, й зрештою він пройшов ординатуру. Річ у тому, що в період пиятики я не був би з ним чесним. Я просто дозволив би йому залишити все, як є, й провалити субординатуру, або ж переклав би цю проблему на когось іншого.

Правдива самоінвентаризація дає нам можливість не лише краще розуміти власні недоліки, а й об’єктивніше оцінювати й реагувати на недоліки інших людей. Коли ми відповідальні перед самими собою, це допомагає нам пробуджувати почуття відповідальності й в інших. Ми можемо використовувати сором, не соромлячи людину. Головне – поєднувати відповідальність зі співчуттям. Подібні уроки можна застосовувати щодо всіх нас, маємо ми при цьому залежність чи ні, а також їх можна поширювати на будь-які стосунки у повсякденному житті.

Просоціальний сором у повсякденному житті

Як мати, котра турбується про добробут дітей у переповненому дофаміном світі, я намагалася запровадити принципи просоціального сорому у житті своєї родини.

Насамперед ми зробили цілковиту чесність основною родинною цінністю. Я докладаю безліч зусиль (хоча й не завжди успішно) до того, щоб моделювати цілковиту чесність у власній поведінці. Ми, батьки, часом вважаємо, що, приховуючи свої помилки й недосконалість і розкриваючи тільки найкращу частину себе, ми показуємо дітям, що правильно. Однак це може мати протилежний ефект, викликаючи у дітей відчуття, що вони мають бути бездоганними, аби їх любили. Натомість, відверто й чесно розповідаючи дітям про свої труднощі, ми створюємо умови для того, щоб вони так само відверто й чесно розповідали про власні негаразди. Отже, ми повинні сформувати у собі готовність і бажання визнати провину, коли зробили щось не так під час взаємодії з дітьми й іншими людьми. Ми маємо прийняти свій сором і бути готовими спокутувати провину.

Приблизно п’ять років тому, коли наші діти навчалися у початковій школі й молодших класах середньої школи, я подарувала кожному з них шоколадного зайчика на Великдень. Ці ласощі були виготовлені з молочного шоколаду у спеціалізованій шоколадній майстерні. Діти з’їли трохи зайчиків і поклали решту в кухонну шафу на потім. Протягом наступних двох тижнів я потроху відкушувала від їхніх шоколадних зайчиків – мені здавалося, що цього ніхто не помітить. До того часу, як діти згадали про свої ласощі, від них майже нічого не залишилося. Знаючи про мою пристрасть до шоколаду, діти відразу звинуватили мене.

«Це не я», – сказала я. Брехня виникла сама собою. Протягом наступних трьох днів я продовжувала брехати. Спочатку діти не вірили, що я кажу правду, а потім почали звинувачувати одне одного. Я знала, що маю усе виправити. Як я можу навчити дітей бути чесними, якщо сама не чесна з ними? І як же нерозумно, безглуздо брехати про це! Мені знадобилося три дні, щоб набратися мужності й сказати їм правду. Було дуже соромно!

Дізнавшись правду, діти почувалися виправданими й нажаханими. Виправданими, тому що їхня перша здогадка виявилася правильною. Нажаханими, тому що їхня мати збрехала їм. Це було повчально для мене й для них на багатьох рівнях. Я нагадала собі й подала їм сигнал про те, що у мене є серйозні вади. Окрім того, я продемонструвала дітям на власному прикладі, що, зробивши помилку, принаймні можна бути відповідальною за це. Діти пробачили мене й донині люблять розповідати історію про те, як я «вкрала» їхній шоколад, а потім «збрехала про це». Їхнє глузування – це моя спокута, тому я вітаю його. Разом ми знову підтвердили, що у нашій родині того, хто зробить помилку, не будуть завжди засуджувати й відштовхувати. Ми вчимося й розвиваємося разом. Як і в мого пацієнта Тодда, коли ми здійснили активне й чесне переоцінювання себе, посилилась здатність і готовність давати іншим людям чесні відгуки, щоб допомогти їм усвідомити власні сильні сторони й недоліки.

Якщо потрібно пояснити дітям їхні сильні й слабкі сторони, важливо виявляти цілковиту чесність, але не соромити їх. Коли нашій старшій доньці було п’ять років, вона почала брати уроки гри на фортепіано. Мене виховували в музичній родині, тому я дуже хотіла поділитися музикою з дітьми. Виявилося, що у моєї доньки немає почуття ритму, хоча вона була й не зовсім позбавлена музичного слуху. Хай там як, ми обидві