Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

десятиліття включених спостережень на двірцях, в автобусах та просто на вулицях, я маю відповісти змістовніше і спробувати розшифрувати неписані поведінкові коди. Скорочено я називаю їх «дорожніми правилами», та насправді мені йдеться про усі види транспортних засобів — автомобілі, потяги, літаки, таксі, автобуси, велосипеди, мотоцикли і навіть пересування на своїх двох, а також — про всі аспекти пересування з точки А до точки Б.

Як вже зайшла мова про автомобілі, то я мушу сказати, що не вмію водити. Якось я навіть намагалася навчитися, та після декількох уроків ми з інструктором зійшлись на тому, що це не дуже добра ідея і я врятую чимало безневинних душ, якщо пересяду на громадський транспорт. Цей мій явний ґандж виявився справжнім благословенням для мене як антропологині. Я отримала змогу подовгу спостерігати за поведінкою англійців і проводити каверзні експерименти «в полі»: у потягах, автобусах, таксі; таксистам нікуди було від мене втікати, тож я розпитувала їх про дивацтва та звички пасажирів. А коли я таки їду в машині, — за кермом у цей час хтось із моїх багатостраждальних друзів чи родичів, — то маю чудову нагоду уважно поспостерігати за ними та іншими учасниками дорожнього руху.

Правила у громадському транспорті 

Я почну нашу розмову із правил у громадському транспорті, адже вони наочно демонструють усі проблеми, з якими англійці зіткнуться, тільки-но ступлять крок за межі безпечної та затишної домівки. 

Правило заперечення

Наш головний механізм виживання у громадському транспорті чимось схожий на те, що психологи називають «запереченням»: ми намагаємося всіляко обходити думку, що знаходимося посеред страхітливого натовпу незнайомців, всіляко оберігати свій приватний простір, вдаючи, що навколо нікого нема, та й, зрештою, що й нас тут теж нема. Згідно з правилом заперечення, ми маємо уникати розмов із незнайомцями, не дивитися їм у вічі чи будь-як інакше визнавати присутність людей навколо. Виняток — крайня необхідність. Водночас правило велить нам залишатися непомітними, не привертати до себе увагу і не пхати носа в чужі справи.

Англійці можуть роками їздити в транспорті (вранці і ввечері) з одними і тими ж пасажирами і ніколи й словом не перекинуться — це абсолютно звична, навіть нормальна практика. Повна нісенітниця, якщо подумати, але всі, з ким би я не говорила, підтверджують це правило. «З часом, — розповіла мені одна пасажирка, — коли ви бачите на платформі ту ж саму особу кожного ранку, може ще й сидите навпроти неї у вагоні потяга, то можете кивнути у знак привітання. Та це й все, далі цього не заходить». Я поцікавилася: «А скільки це “з часом”?» — і почула: «Ну, може, з рік чи десь так. Це залежить. Люди ж різні бувають — хтось більш товариський, хтось менш». На що я відповіла (роздумуючи, що вона вкладає у поняття «товариський»): «Та так», — і продовжила допитуватися: «Тож, напрочуд “товариська” особа може почати вітатися вже після декількох місяців ранкових поїздок?» — «Гм, та чи я знаю, мабуть, — сказала моя імформаторка не дуже впевнено, — та це було б якось так, гм, нахраписто, чи що. Мене б це трохи збентежило».

Моя інформаторка — молода жінка, секретарка у лондонській PR-агенції — зовсім не скидалася на сором’язливу і боязку. Власне кажучи, я б навпаки назвала її товариською, жвавою і приязною. Я обрала для прикладу саме нашу з нею розмову, оскільки її відповіді дуже типові — майже усі пасажири, з якими мені довелося поспілкуватися, сказали, що навіть ледь помітний кивок служить потужним поштовхом до зближення. Більшість опитаних дуже обережно ставляться до зближення, адже, як пояснив ще один типовий пасажир: «Тільки почни вітатися з людьми — я маю на увазі кивати їм, — то й оком не встигнеш кліпнути, як вже й вітаєшся з ними “доброго ранку”, а потім, дивись, та й говорити про щось доведеться!». Я зауважила, що дехто з пасажирів оце своє небажання кивати на знак привітання чи вступати у візуальний контакт окреслює фразами на зразок «вершина айсберга» і «слизька доріжка» (візуальний контакт у громадських місцях ніколи не триває довше, ніж долю секунди, — якщо ви таки зустрілися поглядами з незнайомцем, то одразу відводьте очі, якщо ж ви затримаєте погляд хоча б на секундочку, то це можуть сприйняти за акт агресії або флірту).

Кожного інформатора чи інформаторку я запитувала, а що ж такого страхітливого у коротенькій дружній балачці з пасажиром? Моє питання сприймали як особливий вид тупізму. Вочевидь, суть проблеми полягає в тому, що, заговоривши раз, доведеться говорити знову й знову: якщо ви вже визнали, що особа існує, вже не вийде вдавати, що її нема. Відтак вам доведеться ґречно теревенити кожного дня. Скоріш за все у вас буде мало спільного, тому розмова не клеїтиметься і буде вкрай недолугою. Або ж, чого доброго, доведеться якось викручуватися і уникати новоявленого товариша, наприклад, стояти з іншого краю платформи і ховатися за кофі-корнером. Чи, чого доброго, навмисно сідати в інший вагон поїзда! А це також дуже неввічливо і загалом так само неприємно. Одне слово, не дорога, а суще жахіття, навіть уявити страшно!

Спершу я з цього підсміювалася, ясна річ, та після глибинного самоаналізу зрозуміла, що й сама уникаю контакту, і мені зовсім нема чим виправдати свою поведінку. Як я можу висміювати страхи пасажирів і ті елегантні спроби уникнути контактів у транспорті, якщо я застосовую ту ж тактику, щоб убезпечитись від небажаного спілкування впродовж одноразової півгодинної поїздки? А вони ж «попали» на роки щоденних поїздок. Вони мають рацію: навіть уявити страшно! Без сумніву, ніяких кивків мінімум з рік!

Я роблю відступ від типово англійської поведінки лише за умови «польових досліджень» — тоді я ставлю незручні питання і перевіряю гіпотези, а для цього мені потрібні піддослідні «об’єкти». Інші різновиди польових досліджень, як-от прості спостереження, цілком вписуються у стандарти англійського відлюдництва у транспорті. Як на те пішло, то записничок дослідника — це дієвий сигнал «стоп» для охочих побалакати. Проте, перш ніж братися до опитувань та експериментів, я маю взяти себе в руки і подолати страхи та перестороги. Проводячи опитування у громадському транспорті, мені доводиться переступати не лише свої перестороги, а й соціальні заборони пасажирів. У певному сенсі, усі мої польові інтерв’ю з пасажирами електричок — а також в автобусах, потягах, метро — також можна назвати експериментальним ламанням правил, адже, звертаючись до них, я автоматично порушувала правило заперечення. Однак, я намагалася мінімалізувати стрес (для обох сторін), де це можливо, і шукала порятунку у винятках з правила заперечення.

Винятки з правила заперечення

Загалом є три ситуації, в яких можна переступити через правило заперечення, визнати існування інших пасажирів і заговорити до них напряму.

Похибка на