Читати книгу - "Один постріл , Ірина Кузьменко "

Через декілька тижнів зателефонував Владислав Геннадійович і повідомив, що чекає мене в Копенгагені.

— Мирославо, питання зі спадщиною майже вирішено, залишилися ще маленькі юридичні нюанси, але я б тобі рекомендував офіційно працевлаштуватися. — Уважно слухала його, але разом із тим перспектива повернення виглядала мені так собі. — Я вирішив, що ти будеш працювати під моїм керівництвом у посольстві. Звичайно, що тобі вирішувати, але від такої пропозиції, дорогенька, другий раз не відмовляються!

— У мене є час подумати?

Владислав Геннадійович засміявся в слухавку.

— Звичайно! Завтра чекаю відповідь. Марті Петрівні та моєму любому другові й наставнику В’ячеславу Івановичу вітання.

— Дякую вам. Обов’язково передам.

У кімнату постукала бабуся. Я розповіла їй про розмову з Владиславом Геннадійовичем. Бабуся обійняла мене та, взявши за руку, промовила:

— Я бачу, що Данія не покидає тебе. Чи, можливо, хтось так часто там думає про тебе?

Від її слів щоки налилися рум’янцем. Згадала про Даніеля й зітхнула.

— Я права? — бабуся засміялась.

— Ну, частково права! — зізналась. — Але я дещо погане зробила, тепер не знаю, як буду себе поводити, коли його зустріну.

Бабуся поцілувала в щоку.

— Моя люба, все налагодиться. Не думай про наслідки й проблеми. Якщо той чоловік — твоя доля, він обов’язково зрозуміє і підтримає тебе, повір моєму досвіду. Ти молода, вродлива й розумна дівчинка. Ти повинна жити своїм життям! Якщо дійсно хочеш, то, звичайно, відлітай. Ми зробили велику помилку, що у свій час не підтримали Вероніку.

Слова бабусі розчулили мене. Я міцно обійняла її і поцілувала в щоку. Накинувши шкіряну куртку, швиденько взула кросівки й вибігла з будинку.

— Олю, привіт. Зможеш забрати мене через дві години з Байкового кладовища? — захекавшись, швидко мовила.

Оля декілька хвилин мовчала.

— Та-ак! Міро, що трапилось?

— Нічого, Оленько. Дякую, люба.

Я вимкнула мобільний телефон і поспішила в метро. У переході купила улюблені квіти Вероніки, а саме білі троянди, і вже через пів години прийшла на кладовище.

— Привіт, моя люба сестричко. Я дуже сумую за тобою. — Я дивилася на її усміхнене обличчя на фото, і було відчуття, ніби вона поряд. — Хочу зізнатися, що ледве не вбила Джері й Дагмара. Я була готова зробити один постріл, а зараз... у душі ніби все перевернулося. Я заплуталася. Ще дещо скажу досить важливе: я познайомилася з твоїм другом у Данії. — Усміхнулася від думки про Даніеля. — І, Ніко, я сумую також за ним. Не знаю, що це зі мною відбувається!

Вдихнула свіже, осіннє повітря на повні груди й опустила голову.

— У мене склалося таке відчуття, що ти хотіла нас познайомити! — через секунду по щоках потекли сльози. — Дуже шкода, що саме при таких жахливих обставинах ми познайомилися! Ніко, я так і не змогла сказати правду родині про твою вагітність. — Нижню губу почала кусати до крові. — Розумію, що вони повинні знати правду, але боюся, що від цієї правди їхні серця не витримають! Тому я зберігаю цю таємницю глибоко в серці, як якнайцінніший скарб.

Позаду почула кроки й оглянулася. Поряд нікого не було. Піднявся вітер, і мені стало лячно. Я ще кілька секунд сиділа біля могили сестри, доки не підійшла Ольга.

— Міро, якщо потрібно, я почекаю тебе!

Повернулась до Олі й подякувала їй.

— Мені запропонували роботу в Копенгагені. — Я дивилась на фото Ніки й ніби чекала її відповіді.

«Я вирішила, що все ж таки погоджуся на цю пропозицію», — подумала.

Витерла сльози й повільно пішла до виходу, де мене вже чекала Оля.

— Як ти? — запитала подруга й обійняла.

— Не знаю, чесно скажу. Тяжко. Однак разом із цим на душі спокійно. Дивні якісь відчуття.

— Поїхали?

— Так!

Я сіла в машину й сказала Олі, що прийняла рішення повернутися в Данію. На цей раз з іншої причині.

— Твою причину випадково звати не Даніель? — підморгнула Оля.

— Причину звати — робота!

— Ну, ну... поживемо, побачимо!

Все так відбулося стрімко й неочікувано, що я відразу не змогла увійти в новий життєвий темп та все осмислити. Перша робота й така відповідальна. Нові знайомства. Службове житло. Отримала документи на квартиру Вероніки, але ще не наважувалася туди переїхати. Через два тижні після приїзду знайшла час, щоб навідатися в кав’ярню до Авалін. Рудоволоса дівчина настільки була заклопотаною, що відразу не помітила мене. Коли нарешті вона поглянула в мій бік, то декілька хвилин стояла, ніби вкопана. Я всміхнулася й підійшла ближче. Від емоцій Авалін закричала та швидко вибігла з-за стійки й накинулася з обіймами.

— Ти повернулась назавжди? — емоційно промовила дівчина.

— Не знаю, чи назавжди, — засміялася. — Але, як бачиш, повернулася!

Авалін приготувала неймовірно смачне какао. Години швидко спливали, і вже час було йти у своє тимчасове помешкання.