Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Доу тільки всміхнувся.

— Я про те й кажу, здорованю, саме про те й кажу. Колись ми, кожен із нас, були кимось. Іменитими. Відомими людьми. Такими, яких боялися. Пам’ятаю, як мій брат казав мені, що ніхто, ніхто на всій Півночі не вправляється з луком чи клинком краще, як Хардінг Мовчун. Найтвердіша рука в усьому Земному колі, хай їй грець! Як щодо цього, га, Мовчуне?

— Ага, — відповів Мовчун.

Доу кивнув.

— Я про це й кажу. А тепер поглянь на нас. Ми не просто опустились, а радше гепнули з бісової кручі! Працюємо на побігеньках у цих південців? Цих їбучих бабів у чоловічих штанях? Цих клятих салатожерів із великими балачками й маленькими тонкими мечами?

Шукач ніяково засовався в сідлі.

— Отой Вест знає своє діло.

— Отой Вест! — посміхнувся Доу. — Він знає, де в нього рот, а де срака, і цим він трохи кращий за всіх інших, але він м’який, як свиняче сало, і ти це знаєш. У ньому жодної кістки! Та й у всіх них! Якщо більше половини з них хоч раз бачили якусь сутичку, я був би вражений до нутра кісток. Гадаєш, вони б витримали атаку Бетодових карлів? — Він запирхав, грубо розсміявшись. — Оце вже справді смішно!

— Вони, безперечно, шмаркаті слабаки, — пробурмотів Тул, і Шукач практично не міг йому заперечити. — Половина з них надто голодні, щоб підняти зброю, а тим паче — змахнути нею з вогником, навіть якби вони могли дотумкати, як це зробити. Усі, хто добре б’ється, пішли на північ битися з Бетодом, зоставивши нам тут вишкребки з казанка.

— По-моєму, це вишкребки не з казанка, а з нічного горщика. А ти, Тридубо? — гукнув Доу. — Уффрітський Камінь, еге ж? Ти шість місяців пробув скабкою в Бетодовій дупі, героєм для всіх розумних людей на Півночі! Руд Тридуба! Ось вона, людина, витесана з каменю! Ось вона, людина, що ніколи не відступає! Хочете честі? Хочете гідності? Хочете знати, яким має бути чоловік? Усе це, бля, перед вами! Що ти про все це думаєш, га? Працюєш на побігеньках! Шукаєш Бетода в цих болотах, хоч ми всі знаємо, що його тут нема! Робота для хлопчаків, і нам із нею ще повезло, так?

Тридуба зупинив коня й повільно його розвернув. Упродовж хвилини він сидів у сідлі згорблений і стомлений на вигляд, дивлячись на Доу.

— Відкрий вуха й нарешті послухай, — сказав він, — бо я не хочу повторювати це тобі кожну милю дороги. На світі зараз багато що не так, як мені б хотілося. Дев’ятипалий возз’єднався з землею. Бетод зробився королем північан. Із-за гір скоро попруть юрбою шанка. Я надто далеко пройшов, надто довго бився й почув від тебе стільки хріні, що на все життя вистачило б, і все це в такому віці, коли вже пора відпочивати під опікою синів. Отже, як бачиш, у мене є більші проблеми, ніж те, що життя вийшло не таким, як ти надіявся. Доу, ти можеш балакати про минуле скільки завгодно, як стара баба, яка журиться, що в неї вже цицьки не стоять самі собою, а можеш стулити свою їбучу пельку й допомогти мені працювати далі.

Він поглянув кожному з них у вічі, і Шукачеві стало трохи соромно через те, що він у ньому сумнівався.

— Що ж до пошуків Бетода там, де його нема... Ну, Бетод ніколи не з’являвся там, де мав бути. Нам сказали займатись розвідкою, тож розвідкою я й буду займатись. — Він нахилився вперед, не встаючи з сідла. — То як тобі такий план, засранцю? Рота закрити. Очі розплющити.

На цьому він розвернувся і, вйокнувши на коня, поїхав далі між деревами.

Доу глибоко вдихнув.

— Твоя правда, отамане, твоя правда. Просто шкода, та й усе. Ось про що я кажу. Просто шкода.

— Їх троє, — сказав Шукач. — Точно північани, але незрозуміло, з якого клану. Якщо вони тут, то, гадаю, йдуть за Бетодом.

— Цілком імовірно, — відповів Тул. — Схоже, це зараз модно.

— Всього троє? — перепитав Тридуба. — Навіщо Бетодові полишати аж тут трьох бійців на самоті? Певно, десь поблизу є хтось іще.

— Розберімося з цими трьома, — прогарчав Доу, — а до решти доберемося згодом. Я прийшов сюди битися.

— Ти прийшов, бо я тебе сюди притягнув, — відказав Тридуба. — Годину тому ти дуже хотів піти назад.

— Ага, — докинув Мовчун.

— Якщо треба, ми можемо їх обійти. — Шукач показав за холодний ліс. — Вони отам на схилі, серед дерев. Обійти їх — не проблема.

Тридуба поглянув на рожево-сіре небо, що виднілося крізь гілля, і заперечно хитнув головою.

— Ні. Ми зостанемося без світла, а я б не хотів, щоб вони опинилися позаду нас у темряві. Якщо вже ми тут і вони тут, краще з ними розібратися. Зброєю. — Він сів навпочіпки та стиха заговорив: — Ось як ми це зробимо. Шукачу, обійди їх і підіймись он на той схил. Як почуєш сигнал, зніми того, що зліва. Ясно? Того, що зліва. І постарайся не схибити.

— Так, — відповів Шукач, — зліва.

Необхідність не схибити була більш-менш очевидна.

— Доу, тихенько підійди ближче та зніми того, що посередині.

— Посередині, — загарчав Доу. — Йому капець.

— Один залишається тобі, Мовчуне.

Мовчун кивнув, не підводячи очей і протираючи лука ганчіркою.

— Усе чисто, хлопці. Я не хочу через це повертати когось із вас до землі. Отже, по місцях.

Шукач знайшов добре місце над трьома розвідниками Бетода й почав стежити з-за стовбура дерева. Він, здавалося, робив це вже сотню разів, але це так і не стало менше діяти йому на нерви. Може, так і треба. Людина починає помилятися саме тоді, коли їй стає легко.

Шукач вистежував його й тому ледве помітив у пригаслому світлі Доу, який прослизнув крізь кущі, зосереджено дивлячись уперед, на свою жертву. Тепер він був близько, страшенно близько. Шукач